Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Вояцькі історії і побратими, які найбільше надихають. Ця частина нещодавньої зустрічі в АрміяInform була найцікавішою. У гостей просто світилися очі, коли вони розповідали свої «бувальщини». Шкода тільки, що майже щоразу, згадуючи щось особливе, гості наголошували — це не для запису.
Однак, ми не могли не поділитися бодай окремими уривками з їхніх спогадів, бо у кожному з них — сила духу і нескореності українців. Кожна людина, кожна історія — це цеглинка, з якої будується наша майбутня Перемога.
«Я тебе запишу, але давай ти мені пообіцяєш, що повернешся до дітей…»
Дмитро Кулібаба, пресофіцер 114 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ:
«Коли я 24 лютого о 23 годині приїхав у ТЦК у Білій Церкві, там уже місць не було. Але мене зустрічає чоловік, я з ним розмовляю, а він каже: „Слухай, я стою на позиції начальника служби зі зв’язків з громадськістю, але я взагалі не розумію, що там робити. Я бачу, що ти хоч трошки второпаєш, давай я зараз собі знайду якусь іншу позицію, а тебе туди запишу“. Я радо погодився. Він потім став заступником командира бригади й дотепер мені згадує: „от яку я тобі посаду гарну надав!“
…Але тоді я йду, подаю документи, і мене записує жінка. Питає, чи є діти. Кажу: „Є. Нестор 2017 року, Іванка 2018-го, Петрик 2019-го“. Вона на мене дивиться і каже: „Я тебе не запишу“. Я кажу: „Ну слухайте, я ж уже прийшов“. „Я тебе не запишу, іди подумай 20 хвилин“. Я пішов, подумав, приходжу. Вона каже: „Добре, я тебе запишу, але давай ти мені пообіцяєш, що повернешся до дітей“. Я кажу, що я і дітям пообіцяв, що повернуся. Вона дотепер мене називає „внучок“. І ми згадуємо цю ситуацію.
Не можу не згадати про американського волонтера „Джекі“. Зараз він інструктор у Третій штурмовій, донедавна був у нашій бригаді. Він каже, що весь час дуже вболівав за Україну. Коли на нас напали, і він побачив, що ми почали чинити спротив, то зразу взяв квитки й прилетів до Європи, а за кілька днів уже був в Україні. І досі він тут. Вивчив мову, зробив українське патріотичне татуювання, обрав дівчину і сказав, що після нашої Перемоги залишиться тут жити».
«Павло 9 днів йшов по 100 метрів протягом кількох годин з безнадійних бойових позицій під ворожими обстрілами FPV-дронів»
Сергій Василюк, лідер рок-гурту «Тінь Сонця», воїн ЗСУ:
«Я відзначу мого побратима Павла Калениченка, експерта УКФ і директора громадської спілки „Український музичний альянс“, кандидата юридичних наук, через що в нього позивний „Кандидат“. Він до останнього часу був у піхоті 130 батальйону, потім його перевели до 251 батальйону. Він 9 днів вважався безвісти зниклим, поки виходив з безнадійних бойових позицій. Я подробиць не знаю, але він вийшов з кількома контузіями.
Він каже, що буквально по 100 метрів вони переміщалися протягом кількох годин, потім сиділи в укриттях, тому що ворожі FPV-дрони просто люто нищать нашу піхоту. Слава Богу, зараз він вже на лікуванні. Це найінтелігентніша людина у нашому підрозділі. Ми ним щиро захоплюємося».
«Дітки, мені 77 років, але я кулеметник. Я погано бачу, ви мені тільки кажіть, куди стріляти…»
Євген Луняк, доктор історичних наук, воїн ЗСУ:
«Пам’ятаю, коли ми вже зайняли оборону під Ніжином, підходить дідусь і каже: „Дітки, мені 77 років, але я кулеметник. Я погано бачу, ви мені тільки кажіть, куди стріляти“. Звичайно, сказали „візьмемо, але трошки відпочиньте“.
Взагалі, дідусі на фронті — це окрема тема. Одного разу, коли запитали, хто піде в секрет, один з таких немолодих людей каже: „Я піду в секрет“. А туди треба йти фактично в те місце, де росіяни будуть наступати, щоб сигналізувати, що перші російські танки чи техніка почали рухатись. І він пішов. На жаль, про нього забули. Він дві доби був у секреті, взимку, в лютому. На другу добу про нього згадали — знайшли і поміняли.
Він каже: „Та я зрозумів, що про мене забули, але я ж не можу свій пост залишити“. Виявилось, що цей чоловік давно в запасі, колись в авіації служив. Якщо щось російське пролітало, то він про кожен літак детально, все в нюансах розповідав. Мав досвід Афганістану».
«Кажи, хто оператор баштового крана? А він у відповідь: «Моя мама. Зараз вона прийде»
Андрій Ковальов, кандидат політичних наук, воїн ЗСУ:
«Якоїсь миті, коли інші побачили, що в теробороні класно йде з мобілізацією, нам почали телефонувати інші підрозділи і конкретно, профільно замовляти спеціалістів. Наприклад, звернулися з ССО — а раптом у вас для нас знайдеться аквалангіст. Я виходжу і запитую, чи є в черзі аквалангісти? Ми! Я одразу їх направляю в ССО…
Або мене викликає комбриг і каже, що терміново треба мобілізувати оператора баштового крана. Я виходжу і кричу, чи є оператор баштового крана. Хлопець один підіймає руку: „Я знаю такого, можу привести. Але, мобілізуйте спочатку мене, дайте зброю, і я вам приведу оператора баштового крана“. Я заводжу цього хлопця, ми його мобілізуємо, одягаємо, видаємо йому зброю: а тепер кажи — хто оператор баштового крана? Він каже: „Моя мама, зараз вона прийде“».
«У перші дні сила-силенна людей стояла в черзі для того, щоб записатися в ТрО: поети, історики, журналісти, музиканти…»
Тарас Компаніченко, кобзар, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, воїн ЗСУ:
«У перші дні сила-силенна людей стояла для того, щоб записатися в тероборону. Так було приємно побачити, наприклад, Івана Патриляка, Юрка Юзича прямо там, серед цих людей. І раптом мені всі шепчуть: „тут Майкл Щур, тут з нами Роман Вінтонів!“ Його там справді було приємно побачити, коли стояли черги.
І це неймовірно, тому що я побачив там поетів, поетес, колишніх працівників міністерств, істориків, людей, які працювали в апараті Верховної Ради, журналістів, музикантів. І всі знали, хто пішов і де він є. Коли ми проїжджали, наприклад, кінотеатр „Флоренція“, то знали, що там є Вахтанг Кіпіані.
Із Канади приїхав санскритолог Ярослав Литовченко, пасинок Грицька Герчака — художника, лірника, який 25 років відсидів за УПА, він служив у 130 батальйоні, а зараз вже в Інтернаціональному легіоні.
Мій кум Вадим „Ярема“ Шевчук пішов добровольцем, він і зараз служить. Спочатку він їздив з нами, грав. Потім в якийсь момент не захотів грати. Зараз він в аеророзвідці, а до цього був десантником.
Приїжджаєш у ті чи інші батальйони, і завжди застаєш дивовижних, надзвичайних людей, які кинулися в цей вир. Ці люди часом скромні. Це вже потім, після того, як відбили ворога від Києва, люди почали якось за фахом признаватись, наприклад, один казав, що він у класній консалтинговій компанії менеджер високого рівня. Або хтось казав, що він гарний кіно- і звукорежисер, давайте щось будемо робити. Всі кинулися до зброї, не було тоді ніякого розподілу щодо функціоналу.
Те, що з перших днів вторгнення всі ринулися в цей рух, показує, що люди не мислять себе поза Україною, без України. Якщо не буде України, то сама потреба в їхньому існуванні відпадає».
Фото Віталія Павленка
