Ексклюзивно у день Служби безпеки України АрміяInform після спілкування з представником Обʼєднаного центру координації пошуку та звільнення полонених, незаконно позбавлених…
Герой інтерв’ю — Дмитро Козацький, захисник «Азовсталі» із позивним Орест, фотографії якого облетіли цілий світ. Під час битви за Маріуполь він блискуче виконував свою роботу — фотографував воїнів, які в повному оточенні тримали оборону металургійного комбінату «Азовсталь».
Світлина Дмитра «Світло переможе» стала однією із найкращих у 2022 році за версією газети The Guardian та була обрана до списку «100 найкращих фотографій 2022 року» за версією журналу Time. Орест разом з оборонцями міста потрапив у російський полон, в якому провів 4 місяці. Про це він розповів в інтерв’ю для АрміяTV.
Мій мікрорайон повністю знесли, там зараз трава росте
Орест освідчується в любові. Каже, до війни дуже полюбив Маріуполь. Це було місто, що змінювалося просто на очах. Ба більше — саме в Маріуполі в нього вперше з’явився дім.
— Я не думав, що там буду жити все життя, якщо чесно. Придбав там квартиру, тому що це така була інвестиція на той момент в житло. Це було моє місто і мій дім. Є сімейний дім, є — батьківський, а це був — мій. Мій перший дім і зараз поки єдиний, який залишився там. Ну, його вже немає. Мій мікрорайон повністю знесли. І мій будинок, і все, що там було. Там нічого не залишилось. Там просто зараз трава росте, — згадує він.
У день широкомасштабного вторгнення вони вже були готові: офіс пресслужби підрозділу вже був запакований у коробки — і папери, і техніка. Залишилося лише завантажити в авто. З місця дислокації в Маріуполь вони їхали в супроводі вибухів. Скоро такі звуки стали звичними, каже Орест, елементом хвилі хаосу та безладу перших днів вторгнення. «Азов» захищався, Орест також відбивався — від фейків:
— І пам’ятаю, один раз виходив в ефір. Я тоді спростовував тезу про те, що нібито ми не випускаємо цивільних людей з Маріуполя. Я не розумію, навіщо український тоді телеканал взагалі обговорював цю тему, тому що очевидно, що це дезінформація. Але я тоді пам’ятаю, здається, що спростовував щось таке, що ні, ми нікого не тримаємо. Розказував, що російські окупанти не дають можливості виїхати.
Так починалася його робота в Маріуполі: скрупульозна фіксація трагедії справді світового масштабу. Місто знищували. Захисники відступали, врешті опинившись в підземеллях Азовсталі. Саме там Орест зробив фото, що облетіло весь світ — автопортрет у промені світла. Він назвав фото — Світло переможе. Символічно, що ця світлина була зроблена в день, коли його підрозділ дізнався, що виходитиме в полон.
Я думав про те, що буду бігати на пробіжки…
До полону, зазначає Дмитро Козацький, він себе не готував. Навіть не думав про нього. Каже, був тоді дуже наївним.
— Я іноді буваю в рожевих окулярах, може це і рятує мою менталку часто. Я думав про те, що ми будемо там на території, як я буду там бігати на пробіжки, щоб підтримувати себе у формі. Бо дуже довго ми там були в бункері, мало світла сонячного було, і треба було відновлювати свою фізичну форму. І я думав про те, що я буду бігати на пробіжки. І зараз я думаю, Боже, ну ти просто… Ті дитячі якісь думки — які пробіжки взагалі? — сумно посміхається він.
Реальність відчув майже відразу, як тільки зайшов до автобуса. Ставлення до «азовців» було особливо жорстоким. А ще згадує — постійно хотілося їсти. Розповідає, як в донецькому СІЗО, куди його перевели, збирав крихти хліба. Саме в СІЗО він дізнався про теракт в Оленівці. Тоді на території колишньої колонії, росіяни висадили в повітря барак з полоненими українськими військовими, холоднокровно вбивши понад пів сотні людей. Орест каже, вперше тоді подумав, що головне — дожити до звільнення.
— Мені дали подзвонити мамі, і я подзвонив. Вона сказала суперважливі речі. Вона сказала: «Ти не хвилюйся, за вас пам’ятають, за вас бореться вся Україна і весь світ». Це найголовніше, що мені тоді треба було чути. Я це почув, мені стало ще легше. І коли я знав, що сьогодні не відбувся обмін, сьогодні мене не звільнили, значить, мабуть, це станеться завтра або післязавтра, тому що я знаю, що за нас борються.
Орест каже, багато хто з полонених не вірив у те, що обмін станеться, навіть за годину до обміну. Він же навпаки — постійно хапався за будь-які знаки, які «доводили», що звільнення от-от станеться. Він щиро вірить, що саме надія та наївність його і врятували.
— Часто для військового така наївність — це дуже погана штука. А мене вона, мабуть, трохи підтримувала. Саме в момент того, коли ти нічого не можеш робити, ти обмежений в русі, у своїх бажаннях, у всьому, мабуть, якась певна наївність, що трошки-трошки, почекай, і все буде, там, скоро. От воно, мабуть, і тримало. Якось так, — усміхається Орест.
«Мамо, це я. Я в Україні, я вдома»
Щоразу, коли бачить людей, які повертаються з полону, Дмитро гостро відчуває їхні емоції. Адже сам це відчув того дня, коли його обміняли після чотирьох місяців полону. Це, каже, був стан абсолютного щастя. Його тоді захопив вир емоцій. Особливо, коли зателефонував своїм.
— І я ще пам’ятаю, що маму тоді розіграв. Подзвонив і таким грубим голосом: «Алло, доброго дня, Ірино Іванівно, у вас там скоро день народження, я знаю, що ви там хотіли подарунок, і ось він стався». І вона така: «Ого, це хто? Це хто дзвонить?». Я кажу: «Мамо, це я, я в Україні, я вдома». Вона була дуже щаслива.
За мене боролися… я маю боротися за тих, хто зараз у полоні
Після полону відпочив буквально кілька днів. З усіма наговорився, загасив інформаційний голод. Ще кілька тижнів просто звикав до життя на волі. Тоді й вирішив… продовжувати служити.
Орест нині — в Міністерстві оборони. Фотографує або ж знімає відео. А весь вільний час присвячує акціям з вимогами повернути військовополонених. Не може інакше. Знає — за нього так само боролися.
— Я маю боротися за тих, хто зараз у полоні. Я вважаю, що ті, хто виходить раніше з полону, на них висить ще додатковий обов’язок, додатково до всього, що ти маєш — до роботи, до служби. Ти маєш якось підтримувати цю тему. Нагадувати, фотографувати акції, поширювати ці фотографії. Як мінімум військовополонені, котрі повертаються з полону, вони можуть потім подивитися новини і зрозуміти, що за нас пам’ятали, за нас боролися, — гаряче переконує Дмитро.
Він не боїться згадувати. Впевнений — щоразу, коли ти говориш про той час, то трансформуєш травматичний досвід у просто досвід. Та навіть незважаючи на весь його оптимізм, Оресту часом важко. Проживати день за днем буденне життя — здається титанічним завданням. Однак доводить він сам собі — треба. Хоча б заради тих, які і досі там… у полоні.
