Олексій із позивним «Теплий» пройшов цей шлях дуже швидко. Буквально кілька днів тому він поновився на службі в зенітному ракетно-артилерійському…
Про унікальний військовий досвід, медслужбу «Азову», боротьбу за дозвіл бойовим медикам переливати кров пораненим на фронті та про те, які люди потрібні медслужбі бригади, в інтерв’ю Армія TV розповіла Ріна Рєзнік.
Закричали: «Лікарі є?», а я сказала дуже тихенько: «Ну, я в університеті мишок шила»
Для багатьох українців життя розділилося до 24 лютого 2022 року і після. Ріна Рєзнік не стала винятком. До — вона студентка біологічного факультету кафедри біофізики та медичної інформатики. Вчена, яка займалася травмами та терапією травм спинного мозку і чекала подорожі на навчання в Японію.
Збиралася туди їхати на початку березня, адже не вірила, що буде широкомасштабне вторгнення. А коли почалося, несподівано для себе стала бойовим медиком.
— Найближча територіальна оборона була біля мого дому. Туди ми поїхали. Була величезна черга і нікого не пускали. Тут ми вже стояли під парканчиком. Закричали: «Лікарі є?». Всі промовчали. І ще раз запитали: «Лікарі є?». Я сказала дуже тихенько: «Ну, я в університеті мишок шила». Виявилося, що цього достатньо для того, щоб стати лікарем, — усміхається Ріна.
Далі — битва за Київ. Страшний хаос. Та вона згадує ті часи з теплотою. Це була, каже, справжня козаччина — така собі вольність із шаблею наперевіс.
Згодом Ріна опинилася в МОЗ, де займалася питанням, що її найбільше хвилювало — переливанням крові на фронті.
— МОЗ тільки написало стандарт про те, що можна лити кров на «догоспіталці», і їм було цікаво поспілкуватися з тим,
хто там перебуває. Бо дуже багато людей казало, що це неможливо технічно, цього не треба робити. Я розповіла, як я там була, як я бачу ситуацію. І ми разом з ними працювали над цими документами, з програмою навчання бойових медиків.
«Мені хотілося у велику мотопіхотну бригаду, щоб це був величезний організм…»
Врешті, після просування величезного проєкту «переливання крові на фронті», Ріна зрозуміла — час мобілізовуватись. Період «козаччини» минув. Тепер вона чітко знала, чого хоче.
— Я хотіла у велику мотопіхотну бригаду, яка з нуля готує своїх бійців, бо все, щоб не зробила медична рота, які б не були машини, все, що завгодно, які б не були лікарі, це не буде мати жодного сенсу, якщо солдат не накладає собі турнікет, — аргументує свій вибір Ріна.
Саме тому вона опинилася в «Азові». Сміється — нині працює бойовим «ексельщиком»: переважно займається адміністративними питаннями. Проте про кваліфікацію бойового медика в лісах під Кремінною забувати не доводиться.
«Ми „втрачаємо“ пораненого в той момент, коли він виїжджає зі стабілізаційного пункту — це проблема…»
Тепер, каже Ріна, проєкт, яким вона хотіла б зайнятися — відновлення бійців після контузій. Адже очевидно, що військовому не допоможе чарівне «прокапання» або якась пігулка. Лише робота з психіатром, з неврологом і протокол поступового повернення до активності.
Інше масштабне питання, яке хвилює, — в Україні досі немає всеукраїнського реєстру травм. Ріна каже, що збирати інформацію про поранених доводиться довго і по крупинках.
— Ми маємо дуже обмежені дані з приводу того, що стається з нашими пораненими після того, як вони від нас ідуть. Ми дуже вдячні патронатній службі «Азову». Вони чудові люди, і можна в будь-який момент написати і сказати, що в мене ось такий хлопчина, його поранило, він пройшов через нас на пункт, дайте по ньому дані… Я не знаю, як, але вони знаходять певний обсяг інформації, — розповідає Ріна.
Те, що інформацію доводиться «видирати», дратує дівчину. Бо ж це частина «філософії», яка дуже довго була в головах людей. Звучить вона так: головне — я довіз його живим:
— І що?! Ну, і що? Це нічого не значить, нас цікавить тільки те, чи він вижив через 30 днів. Бо він може насправді вижити зараз, а післязавтра померти від гострої ниркової недостатності, бо ти зробив якусь фігню.
А людям не спускається фідбек. Ми не отримаємо його зараз. Ми «втрачаємо» пораненого в той момент, коли він виїжджає зі стабпункту. Більше його не бачимо. І це величезна проблема. Просто величезна, — злиться дівчина.
«Мені здається, що ми дуже повільні. Дуже сильно не вистачає людей…»
Що треба робити суспільству, щоб ці проблеми вирішувались? Як ми маємо змінюватись? На такі запитання Ріна також відповідає емоційно.
— Мені здається, що ми дуже повільні. Ми страшенно повільні. Просто злочинно повільні. Деякі речі, які можна робити за тиждень, робляться за місяці. Це колективна провина — дуже сильно не вистачає людей. Будь-де шалена криза кадрів. Люди шукають працівників не тільки в армію, а й в міністерства, в лікарні. Ми не маємо кому делегувати, просто немає людей, — констатує бойовий медик.
Саме тому «Азов», каже Ріна, завжди в пошуку. Вони постійно шукають медиків — хірургів, фельдшерів, медичних сестер. Шукають пілотів дронів. Знаходять. Люди приходять, навчаються, роблять щось нове для перемоги. І це — найголовніше.
