Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Леся Литвинова — мати п’яти дітей, режисерка, волонтерка, голова благодійного фонду «СВОЇ», яка добровільно мобілізувалася 25 лютого 2022 року до Сил територіальної оборони Збройних Сил України, стала сапером, виконувала бойові завдання на першій лінії навесні 2023 року в Бахмутському районі.
Під час одного з бойових завдань на першій лінії під Бахмутом Леся зазнала поранення, але, попри це, зуміла надати першу допомогу своєму побратиму, тіло якого прошив осколок, та врятувати йому життя.
Леся розповіла про її перші дні під час широкомасштабного вторгнення в Україну російських окупантів. Будинок, де мешкає її родина, розташований у Київській області, куди в лютому 2022 року прийшов ворог:
«А ще за добу наше маленьке село під Києвом вже буде окуповано»
«— Мамо, дивись, який лев. Він білий. Як сніг.
Лев насправді був білосніжним, як і доріжки зоопарку «12 місяців». За містом зима все ще була схожа на зиму.
— Схоже, що це наші останні вихідні, — видихнув чоловік.
На цьому фото вони смішні і безтурботні — наші діти біля вольєру з білим левом. Останнє фото з нашого життя до початку великої війни. Мине лише кілька днів… і вони прокинуться від вибухів за вікном. А ще за добу наше маленьке село під Києвом вже буде окуповано. Білий лев у зоопарку буде так само відрізаний від допомоги, як і мої діти.
«Ми зрозуміли, що не встигаємо доїхати назад додому»
24-го зранку ми з чоловіком їхали в бік Києва, залишивши дітей разом з батьками вдома. Ми були впевнені в тому, що залишаємо їх у безпеці.
Назустріч нам з міста їхали нескінченим потоком ті, хто вважав так само, як і ми, — за межами Києва буде безпечніше. Ті, у кого не було автівок, йшли пішки. Тягли за собою переноски з тваринами, котили валізи, несли сумки, вели за руку дітей. Подалі від міста. По Гостомельській трасі в бік Бучі…
Перший день був нескінченним. До нас у фонд ішли і їхали медики, родичі хворих, самі хворі. Всі розуміли, що найближчі днями розпочнеться колапс, і треба встигнути зробити хоч якісь запаси. Зокрема, це стосувалось перев’язок, знеболення, апаратури, памперсів, пелюшок, банального аспірину. Ближче до ночі ми вигребли майже всі свої запаси. І тільки тут зрозуміли, що не встигаємо доїхати назад додому.
— Ви там впораєтесь без нас до ранку? Комендантська година закінчиться, і ми приїдемо.
Вони хоробро сказали, що впораються. Хоча молодшій тоді було лише півтора року. І це була перша в її житті ніч без батьків.
«У хлопця були мокрі очі. Він плакав не через страх. А від полегшення. Лише днями йому виповнилось 18, і він мав право йти воювати»
А потім був ранок. І відрізані дороги до нашого села. І буряти в селі. І кадирівці в сусідньому. Між нами і дітьми було 40 кілометрів, які неможливо було подолати. Між минулим життям і новою реальністю — прірва.
До обіду ми вже стояли у дворі військкомату і намагались зрозуміти, в яку чергу ставати і як писати заяву. Поряд були чоловіки і жінки. Геть юні і віку моїх батьків. Переді мною в черзі стояли батько із сином. У хлопця були мокрі очі, і я мимоволі прислухалась до їхньої розмови. Він плакав не через страх. А від полегшення. Лише днями йому виповнилось 18, і він мав право йти воювати разом з батьком. Пам’ятаю, що він вразив мене майже так само, як юна дівчина з рішучим обличчям і ножем за халявою рожевих «мартинсів».
Ближче до ночі ми розглядали першу у своєму житті зброю. Все, що відбувалось, було схоже на страшний сон. І тільки телефонний зв’язок з дітьми не давав остаточно з’їхати з глузду.
Посеред ночі у дворі школи мій перший ротний інструктував нас перед висуванням на позиції. Мені страшенно пощастило. Він був одним з небагатьох, хто говорив з нами чесно. Про те, що нам буде страшно. І важко. І що ніхто не знає, скільки ми протримаємось. І що повернуться не всі. Але він буде намагатись нас берегти. І ще, що він вдячний усім нам.
«Я приїхала додому у відпустку після поранення»
А потім була війна. Зовсім не така, як у фільмах або романах. Справжня, страшна, жорстока і бездушна. Зв’язок з дітьми зник майже остаточно. Про те, що відбувається на цьому напрямку, я дізнавалась зі стрічки новин в перервах між чергуваннями. Десь посеред іншого калейдоскопа подій промайнула новина про звірів у зоопарку «12 місяців», які залишились без тепла і харчів, відрізані від допомоги так само, як мої діти. Я сподівалась, що звірі протримаються, хоча і не вірила в це.
Але більшість із них вижила, зокрема і білий лев. Білий, як останній сніг перед чорною війною.
…Ми зустрілись із ним півтора року по тому. Я приїхала додому у відпустку після поранення, і ми з дітьми вирішили прийти до нього в гості. За спиною в нас було ціле життя завдовжки в півтора року. Діти, які пережили окупацію, потім життя у чужих людей в іншій частині країни. Діти, яких ми бачили лише по відеозв’язку. Діти, які навіть не подорослішали, — постаріли за цей час. І дорослі, які пройшли окопи і навчальні центри, Соледар і Бахмут. Дорослі, які ховали побратимів і годували здичавілих котів у порожніх селах. Дорослі, у яких ще на довгі роки попереду війна, що зводить з розуму не менше, ніж в перші її дні.
Але, як би це пафосно не звучало, за спиною у дорослих — діти. Діти, які не мають замінити їх в окопах. Діти, які усміхаються білому леву і вірять в те, що життя може бути щасливим…”.
