Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
З українською військовослужбовицею Олесею кореспондентка АрміяInform зустрічається в одному із кафе Києва — в столицю дівчина перебралась після звільнення з російського полону.
Замовляємо каву, перекидаємося кількома словами на віддалені теми, і тільки після цього я наважуюсь запитати Олесю про події майже дворічної давнини — службу в полку «Азов», оборону Маріуполя і 223 дні російського полону.
Поки дівчина розповідає свою історію, дивлюся в її великі, трохи вогкі очі — вони зберігають сум навіть тоді, коли вона усміхається.
Олесю і її матір знає чи не все Запоріжжя — Майдан, марші вишиванок, проукраїнські мітинги — родина була всюди, де потрібно було задекларувати позицію: їхнє рідне місто — це Україна, і так буде завжди!
Щойно у 2014 році росія розпочала приховану агресію на сході України, жінки приєдналися до волонтерського руху та допомагали пораненим у лікарні рідного міста.
Згодом Олеся, за освітою юристка та психологиня, опанувала надання домедичної допомоги, а у 2016 році приєдналася до полку «Азов».
Уже там дівчина познайомилася з майбутнім чоловіком, за декілька років по тому народила сина. Родина жила своїм щасливим буттям.
Дівчатам зробили попередження за два дні до російського вторгнення
На момент широкомасштабного вторгнення Олеся проходила службу в ремонтній роті «Азову» на штабній посаді.
Згадує, що між собою всі обговорювали майбутні сценарії загострення на фронті. Але ніхто навіть у страшному сні не уявляв, яке пекло на них чекає попереду.
— 22 лютого мене і решту дівчат, у яких були діти, зібрало керівництво підрозділу та запропонувало звільнитися. Всі залишилися вірними присязі, жодна не поїхала, — згадує Олеся.
23 числа відбулася зустріч з батьками, дівчина передала привіт синові, який залишався під їхньою опікою.
А вже наступного дня близько 4-ї ранку військовослужбовиця прокинулась від гучних вибухів — ворог завдавав ударів по полігону поблизу бази «Азову».
За чверть години дівчина разом з командиром прямувала до Маріуполя, на територію «Азовсталі».
«Азовка» згадує, що обстановка на виробництві нагадувала якийсь сюр — завод ще на повну працював до кінця місяця, і водночас військові тут же облаштовували пункти базування.
Наступні кілька днів минули в чергуваннях та інших поточних справах.
— Поки хлопці розвантажували боєприпаси та облаштовували військовий побут, ми з моєю посестрою Аліною по 6–8 годин стояли на варті в автопарку, заступали черговими по зв’язку, готували їсти, — згадує дівчина.
Рани перемотували ганчір’ям
Наскільки важкою була ситуація в Маріуполі, стало зрозуміло на початку березня, коли почалися авіанальоти по території «Азовсталі» — з’явилися перші поранені і загиблі.
Підрозділ Олесі був вимушений переміститися в один з підземних бункерів. Дівчина активно включилася в роботу бойових медиків.
— Страшно, коли в рації роздається крик про те, що на одну з локацій впала бомба і там є «300-й», а ти біжиш ті смертельні 100–150 метрів і вже на місці розумієш — ти не Бог… Надаєш цьому хлопцю допомогу, везеш до лікарні, але знаєш — це кінець, — згадує вона.
За її спогадами, настрій тоді коливався від повної безнадії і відчаю — підмога не прийде, тож ти неминуче помреш, і це тільки питання часу — до режиму недоумства та самовідваги: рятуючи побратима під авіаударом, або викурюючи сигарету, поки ворог б’є по твоїй позиції, наражаєш своє життя на небезпеку: ти ніколи не втечеш від своєї смерті і ніколи не забереш чужу.
Але час грав проти оборонців Маріуполя: вороже коло навколо міста поступово звужувалося, відчувався дефіцит боєприпасів, їжі, води, перев’язувальних матеріалів та ліків.
Олеся розповідає, що дійшло до того, що рани бійців перемотували якимось ганчір’ям, яке знаходили в покинутих цехах, прали і висушували, використовували препарати з автомобільних та виробничих аптечок.
— Ми так раділи, коли знайшли перев’язувальні пакети, датовані 1964 роком і якийсь антисептик. Везли наші знахідки у шпиталь на «Залізяку», адже розуміли, наскільки всього цього потребують медики там, — каже захисниця.
Полон, приниження жінок і теракт в Оленівці
Наказ покинути територію «Азовсталі» надійшов 14 травня: Олеся цитує командира, який тоді сказав, що іншого виходу немає — треба врятувати життя тих, хто ще живий: поранених було занадто багато, вони просто гнили від дефіциту ліків, сили закінчувалися.
І додає: вона готова була підірвати в руках гранату, але не здатися, адже знала, що це — російські буцегарні, відсутність будь-яких гарантій, недопуск міжнародних організацій: ще у 2015-му Олеся допомагала колишнім військовополоненим.
На рішення дівчини вплинув її керівник, який вмовляв, переконував, нагадував, що на жінку чекає чоловік, син, батьки.
Під час виходу українських військовослужбовців з «Азовсталі» окупанти забрали зброю і коштовні речі. Дозволено було взяти лише спальник, каремат, білизну, мило, розчіску, зубну пасту і щітку. А далі була сумнозвісна Оленівка.
СІЗО, де їх утримували, «азовка» характеризує як суцільну антисанітарію, сморід і голод.
— Нас утримували в 6-місних камерах по 19–27 осіб. Не було проточної води, не було місця для сну — відпочивали на підлозі. Рятували ті самі спальники, які ми прихопили з вільного життя, — ділиться спогадами Олеся.
Приниження українських військовослужбовиць почалися буквально в перші години виходу — серед «вертухаїв» представниць жіночої статі не було. Усім заправляли чоловіки: чи видати засоби жіночої гігієни, чи дозволити відвідати душ, чи наказати зняти одяг на допиті.
Стала Олеся і свідком жахливого російського теракту — коли окупанти підірвали один з бараків, де утримували українських військовополонених.
Дівчина згадує, що вночі вони почули гучний вибух. Сила ударної хвилі була такою, що склалося враження, що стіни, біля яких спали військовослужбовиці, посунулися.
— А потім був звук горіння, шиферу, що лопається, крики про допомогу, стрільба і повне нерозуміння того, що відбувається. І задоволені обличчя наших катів, які закрили навіть «кормушки» в дверях і побігли на місце вибуху, — детально описує той день «азовка».
Побачили дівчата побратимів зранку, коли до жіночого бараку привели тих, кого вважали недостатньо пораненими для того, щоб ушпиталити.
— Вони були босі, ноги в усіх обпалені, в крові, при чому незрозуміло, чия це кров — їхня чи чужа… — розповідає жахливі подробиці Олеся.
Того ж дня вона дізналася, що під час теракту загинув її командир, український воїн на псевдо «Броня».
— Одна з наших медикинь надавала допомогу хлопцям. Ми попросили дізнатися про наших. І ось вона підходить до мене і дивиться саме тим поглядом, яким дивилася я, коли казала людині про загибель близької людини. І тут же каже, щоб я навіть не думала закричати, адже вона не зможе повернутися до поранених, щоб я мовчала, — каже «азовка».
Олеся згадує, як від цієї звістки до крові вгризалася в руку і беззвучно вила, як поранена тварина.
Таганрог: постійні побиття і знущання
27 вересня 2022 року захисників Маріуполя перевезли до СІЗО в Таганрозі.
— Я думала, що в Оленівці я побачила і відчула все. Як я помилялася… Всі наші жахіття лише починалися, — згадує дівчина.
Олеся розповідає, що в Таганрозі били їх всі без винятку: на шикуваннях, на прогулянках, на допитах.
— Вперше наглядачки нас побили на наступний після приїзду день — ліктями, ногами, гумовими палицями, «саджали на шпагат». Причини довго не шукали: не так встала, недостатньо швидко біжиш, не змогла присісти 500 разів. Били просто тому, що могли собі це дозволити, — пояснює вона.
Але по-справжньому страшно жінці ставало вночі, коли знущалися нелюди над військовополоненими-чоловіками.
— Вони робили це в коридорі, перед нашими камерами. Хлопці навіть не кричали — стогнали, мичали, як тварини. І цей вдоволений сміх росіян… Ми всі потрохи від цих звуків їхали з глузду, — каже захисниця.
Дівчина розповідає, аби відволікти катів від їхнього заняття, вони спеціально стукали в двері камери, ставили якісь дурні запитання, просили запросили лікаря, наражаючи цим себе на побиття, але намагаючись хоч трохи полегшити життя побратимів.
Як почуття приниження змінилося на почуття полегшення
Кілька разів на тиждень Олесю викликали на допит. Питання були стандартні: скільки цивільних людей вбив «Азов», як часто впродовж 8 років «бомбили Донбас» тощо.
— Складалося враження, що вони отримували задоволення від процесу допиту. Найепічнішим був момент, коли в одному з кабінетів вони посадили мене в клітку розміром 1,5 на 1,5 м. І поки я чекала на допит у цій клітці, вони приходили фотографувалися зі мною — типу «це ж мавпа в клітці», — згадує «азовка».
Дівчина каже, що на початку відчувала образу та приниження. Але згодом ці почуття змінилися на полегшення — вона рано чи пізно повернеться додому, буде спілкуватися з нормальними людьми, а ця «недонація так і буде гнити у своєму лайні».
Обмін військовополоненими відбувся 31 грудня 2022 року. «Азовка» згадує, що того дня наглядачка наказала збирати речі. Вже внизу українські військовослужбовці отримали свій одяг — запліснявілий та зіпсований мишами.
Їм зав’язали очі і руки, «запакували» до вантажівок. Півтори години очікування на аеродромі — і вантажний літак підіймається в повітря. Але невідомість продовжує вбивати — їх везуть на обмін чи далі, по етапу.
Зрозуміло, що українські військовослужбовці повернуться додому, стало за кілька годин подорожі автобусом після довгого перельоту: після відвідування вбиральні на одній із заправок їм звільнили руки і розв’язали очі, хоча суворо наказали дивитися вниз.
Нарешті вдома
Свої наступні емоції Олеся описує так:
— І ось ми вчергове зупиняємося, відчиняються двері, і лунає: «Слава Україні!». Підіймаємо голови — а трохи далі майорить наш синьо-жовтий стяг! Я ще ніколи так не раділа українському прапору!
Перше, що зробили ті, хто їх зустрічав, — роздали вже колишнім полоненим їжу: йогурти, цукерки, фрукти. Олеся згадує, що з’їла лише банан, решту віддала побратимам: занадто худі і бліді вони були.
— Запам’яталося, що я їм протягую їжу, а вони запитають: «Що, чесно? Можна взяти?». Тобто інстинкт, що за будь-який зайвий рух може «прилетіти», не покидав нас і на свободі, — ділиться переживаннями «азовка».
Першою людиною, кому зателефонувала дівчина, стала мама, якій 8 місяців тому Олеся так і не змогла повідомити, що вони покидають «Азовсталь» — просто не наважилася.
У повернення Олесі з полону її чоловік до останнього не вірив, адже у списки обміну дівчина потрапляла сім разів. Зустріч подружжя відбулася того ж дня.
— Я не вірила, що переді мною чоловік — справжній, рідний. Адже в полоні ти мрієш про цю зустріч, починаєш впадати в якийсь транс, тому що твоя психіка намагається абстрагуватися від реальності. І аби не поїхати з глузду, ти забороняєш собі мріяти, — каже вона.
А в перший день нового року Олеся змогла обійняти сина. Чоловік влаштував дитині сюрприз, відправивши в ліжко, де була його мама.
Минув вже рік, а хлопчик і досі боїться відпускати матір надовго — йому потрібно відчувати впевненість, що найрідніша людина знову не зникне з його життя.
Після реабілітації Олеся повернулася на службу. Але думки жінки так і залишилися в російському полоні — разом з тими, хто ще там. Та вона вірить — рано чи пізно Україна переможе, її побратими повернуться додому.
Просто потрібно набратися терпіння і зберегти здоровий глузд — адже попереду ще так багато роботи…
Фото з архіву героїні
