Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Герой України молодший сержант Валерій Кучеренко ексклюзивно для АрміяInform розповів про штурм перед тим, як дістав поранення, перші дні в реанімації та плани на майбутнє після освоєння біонічних протезів.
«Прийшов до тями — рук немає, але найбільш засмутило, що поголили бороду»
— На цьому штурмі за даними розвідки ми з хлопцями орієнтувалися на десять ворогів, а їх було втричі більше і ця перевага виявилася фатальною. Я побачив «лисячу нору», вирішив виманити «рашика», бо думав, що він там один, щоб взяти його у полон. Але він схопився за гранату. Я розстріляв його, тоді за ним одразу з’явився інший, але і йому теж не судилося довго жити. Коли ми зайшли в сам окоп, то я вбив ще трьох, після чого на спалах від пострілів автомата мене закидали гранатами. Коли вибігав, вперся в дерево і дві гранати розірвались прямо переді мною. У шоковому стані я ще зміг випустити кілька магазинів, але вже за мить мені відняло руки… Далі пам’ятаю, як мене відтягували хлопці і передали по рації в штаб, що я — «трьохсотий», — розповідає Валерій.
«На цьому штурмі за даними розвідки ми з хлопцями орієнтувалися на 10 ворогів, а їх було втричі більше і ця перевага виявилася фатальною»
Першу медичну допомогу йому надав молодий лейтенант, який нещодавно приєднався до їхнього підрозділу. Ці турнікети і врятували його від критичної крововтрати.
— Про моє поранення по рації почули сапери і, фактично, перехопили мене, щоб відтягнути до евакуаційної машини, яка не могла під’їхати ближче через щільність мінування, тому десь кілометр мене за бронік тягли по лісопосадці. Я погано це пам’ятаю, втратив багато крові. Час від часу я повертався у свідомість. І взагалі, стан був відверто коматозний після розриву гранат. Вже потім мені сапери розповіли, як їм довелося покинути мене та розбігтися в різні сторони, щоб нас всіх не накрило, коли нас засік ворожий дрон, — згадує він. — Тоді мені наскрізь «прошило» ногу уламком, але я цього практично не пам’ятаю. Останнє, що я чітко пригадую, як мене з евакмашини перенесли до карети швидкої допомоги, почали зрізати одяг і щось вкололи. Прокинувся я вже в реанімації Харкова… Прийшов до тями — рук немає, але найбільш засмутило, що поголили бороду. Проте я у принципі був готовий до всього, і радів, що вижив. Також моє обличчя постраждало: осліп на одне око, розірвало губу, вибило зуби, дістав 10-ту ювілейну контузію.
Герой України пролежав у реанімації Харкова шість днів. Він із сумом згадує, що там було дуже нудно, бо він не міг взяти до рук телефон, звав медсестер, щоб хоч з кимось поговорити.
«Під час штурму ти ніби стаєш одним цілим зі своєю зброєю»
З дитинства Валерій мріяв стати військовим, але після закінчення школи вступив до технікуму та пішов на строкову службу. В 2014 році почалася війна, тож чоловік одразу підписав контракт та два роки захищав українські кордони на Авдіївському напрямку.
— Коли почалося широкомасштабне вторгнення, він вирішив повернутись до армії. Спочатку планував вступити до територіальної оборони, але дзвінок товариша вніс деякі корективи. Так я став частиною єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Я звик воювати, тому пішов на посаду командира відділення. Загалом мій підрозділ був «нічним метеликом», який після заходу сонця зачищав та штурмував ворожі позиції, — говорить Валерій.
Завдання відділення Валерія йти вперед, зачищати та відвойовувати вогневі позиції, позаду них були сапери, які ставили мінні загородження, щоб не прорвалась ворожа техніка.
— Сам момент штурму не страшний для мене, адже там ти ніби стаєш одним цілим зі своєю зброєю. Було таке враження, що навіть всі відчуття загострюються. Тим паче зі мною були мої побратими, яким я повністю довіряю — досвідчені розвідники, з якими я пройшов не одну бойову операцію. Місія за місією, ми притерлись один до одного, одразу відчувалась підтримка, я звик до особливостей кожного, знав про слабкі місця та сильні сторони, фактично, ми діяли, як єдиний організм, — каже він.
«Місія за місією, ми притерлись один до одного, одразу відчувалась підтримка, я звик до особливостей кожного, знав про слабкі місця та сильні сторони, фактично, ми діяли як єдиний організм»
«Я не маю права впадати у відчай… заради дружини та доньок»
Коли людина опиняється на межі життя та смерті, зазвичай перед очима проносяться найяскравіші моменти життя. Після поранення у свідомості Валерія постали образи дружини та двох маленьких донечок. Він розумів, що не може здатися і повинен повернутись, адже на нього чекають вдома…
— Мене дуже сильно підтримуються мої рідні та товариші, особливо моя дружина. Я не маю права впадати у відчай… заради неї та доньок, — каже Валерій.
Вероніка віддає всі свої сили на те, щоб повернути чоловіка до звичного життя. Жінка допомагає впоратися йому з усіма повсякденними труднощами і часто повторює, що вони обов’язково з усім впораються.
— Коли мені сказали, що Валєру поранили, я покинула все, віддала дітей мамі, а сама поїхала на першому попутному авто до Харкова. Я дізналась, що його поранили об 11 дня, а знайшла вже о шостій вечора. Я підняла на вуха всю Харківську область, поки змогла його відшукати. Коли я зайшла, він одразу показав мені руки, я лише головою помахала, що впораємось. Це мій чоловік, і для мене важливо, що він залишився живим, а усі негаразди ми разом поборемо.
—У мене он дві руки, йому протези поставимо, нам вистачить, — говорить дружина Героя України.
«Я дізналась, що його поранили об 11 дня, а знайшла вже о шостій вечора. Я підняла на вуха всю Харківську область, поки змогла його відшукати»
Вероніка думала, як сказати маленьким донькам про те, що з татом сталося біда, навіть консультувалася з психологом, як показати тата так, щоб не шокувати малечу.
— Старша донька одразу пішла до нього і обійняла, а молодша спочатку злякалася бинтів та всіляких медичних трубок, але вже під час другої зустрічі теж прибігла, бо це ж тато! Старша донька Валерія навіть жартує, що тепер тато кіборгом стане, — додала Вероніка.
Президент України особисто вручив йому орден «Золота Зірка»
6 грудня Валерій перебував на лікуванні, коли Президент України Володимир Зеленський особисто вручив йому орден «Золота Зірка». Воїну окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша молодшому сержанту Валерію Кучеренку (позивний «Гонсалес») присвоєно звання Героя України.
— У мене немає усвідомлення того, що я Герой України. Я не вважаю себе більш достойним цього звання за інших, бо кожний, хто став на захист держави — вже Герой, який вартий того, щоб його відзначили, — говорить він.
Дружина Вероніка розповіла, що чоловік давно став для неї справжнім Героєм, і жоден статус ніяк не змінив її ставлення до нього.
— Я завжди знала, що він Героєм був, є і буде. Він врятував своїх хлопців, — зауважила Вероніка.
P.S.: Нині Валерій підтримує ветеранів, які опинилися в схожій ситуації. Вже скоро він вирушить за кордон, де йому будуть робити біонічні протези. Він розуміє, що попереду на нього чекають місяці тренувань. Проте вже зараз планує повернутися назад в рідну частину як інструктор…
Фото автора та з особистого архіву Валерія Кучеренка
