Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Найтитулованіша боксерка України, дворазова чемпіонка світу Аліна Шатернікова особливого представлення не потребує. Навіть люди, які не є фанатами боксу, пам’ятають тендітну дівчину-білявку, яка брала гору над своїми суперницями здебільшого не силою, а технікою, швидкістю і вольовим характером, примудряючись посилати їх у нокдаун. А от сама жодного разу за професійну кар’єру в нокдауні не побувала.
На професійному рингу Аліна тричі виборювала звання чемпіонки Європи і двічі ставала чемпіонкою світу. Знайшла вона себе й після завершення кар’єри. Прихильники спорту знають Шатернікову як виважену експертку, телегенічну ведучу вечорів боксу. До того ж Аліна з 2005 року — віцепрезидент Національної ліги професійного боксу України. А втім, розмова кореспондента АрміяInform з уславленою боксеркою була не про баталії на рингу, а про її волонтерство, яке розпочалося 2014 року.
«Поставила собі завдання: допомагати захисникам і людям, які через війну потрапили в скрутне становище»
— Насправді у 2014 році я зробила лише перший крок до благодійності, — зазначила Аліна Шатернікова на початку спілкування. — Я помітила, що деякі спортсмени продають на аукціоні свої нагороди, аби виручені кошти направляти або добровольчим підрозділам, або пораненим хлопцям у госпіталях. Так вчинила, наприклад, гімнастка Наталія Годунко, яка виставила на аукціон свою чемпіонську медаль.
І я вирішила для себе, що зі своєї досить великої колекції теж можу чимось пожертвувати. Тож виставила на аукціон свій чемпіонський пояс за версією Global Boxing Union, який виграла у Києві у 2005 році, здолавши американку Стефані Доббс. Його придбали за 20 тисяч гривень. З цією сумою я прийшла до госпіталю і через знайому лікарку зробила адресну допомогу. Одному хлопцю, якого снайпер поранив у ділянку шиї, потрібна була заміна трахеї. 10 тисяч гривень віддала йому. Другий військовий зазнав поранення під Луганськом. Йому віддала гроші на реабілітацію.
На той час військова лікувальна установа не була обділена увагою волонтерів, тож я переключилася на дитячі будинки, і не в столиці, а в районному центрі — Кам’янець-Подільському. Коли я там зайшла в один з будинків і побачила проблеми в санвузлах, ми з чоловіком почали регулярно туди їздити і допомагати з ремонтом. Долучились і мої небайдужі друзі. Так ми замінили там вікна, сантехніку, деякі прилади, завезли нові ліжка, матраци, постільну білизну тощо.
— У Кам’янець-Подільському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою доводилось бувати?
— І не просто бувати. Мене запрошували на зустріч із ліцеїстами розповідати про лідерські якості, як їх набути з точки зору жінки, яка виступала в не зовсім жіночому виді спорту. Мушу сказати, що великий спорт загартовує, формує людські якості, які дуже потрібні в нашому повсякденному житті, і особливо тепер, під час війни: це і долання будь-яких складнощів, і погляди на життя з оптимізмом, і велика працездатність, і дисципліна. Ці якості сьогодні необхідні в нашому нинішньому непростому житті. Про це і про те, як спорт формує характер, мужність, волю до перемоги, насамперед ішлося під час нашої розмови з ліцеїстами.
— Ваша волонтерська діяльність набула особливого змісту з початком широкомасштабного російського вторгнення…
— Саме так. 24 лютого я усвідомила всю небезпеку для нашої країни і трагізм співвітчизників, але паніки не було. Одразу поставила собі завдання: допомагати захисникам і людям, які через війну потрапили в скрутне становище. З чоловіком ми почали розвозити їжу хлопцям, які на той момент перебували на блокпостах у столиці і передмісті. Чимало молодих людей з дітьми виїхало за кордон, залишивши в домівках своїх старих, а подекуди й немічних батьків. Ми в своєму районі через знайомих дізнавались про таких людей поважного віку і теж забезпечували їх продуктами.
— Як це відбувалось?
— Не скромничатиму. У мене досить велике коло друзів, приятелів, знайомих, а у моїх друзів теж є друзі (усміхається). Створили групу в соцмережах з тих, хто готовий був підставити плече. І ми виходили на небайдужих керівників ресторанного бізнесу, які зголосились з нами волонтерити.
Отримували завдання й від районних адміністрацій. Наприклад, з дитячої лікарні діточок вивезли під час активного бомбардування Києва, а персонал, переважно з передмість столиці, залишився в підвалі. Адміністрація району попросила їм допомогти. Їм теж потрібно було доставляти продукти, підтримувати. Не як реклама, а як подяка — хотіла б відзначити ресторан «Аргентина-гриль», який надавав суттєву знижку на страви, які ми доставляли людям з інвалідністю і лікарям.
Усі пам’ятають, як у двадцятих числах лютого буквально невідомо звідки з’являлися на вулицях Києва «їжаки» з рейок та іншого металу.
— «Їжаки» на вулицях — це теж ви?
— Не зовсім так (усміхається). Познайомились із хлопцем Володимиром — переселенцем з Криму, професійним зварювальником. Цех з його бригадою — в одному місці, а він живе в іншому, транспорт не ходить. А «їжаки» потрібні. І ось ми вранці цього зварювальника доставляли в цех, а ввечері відвозили додому. Ми не могли відмовити Володимирові, який виявився просто фанатом своєї професії і категорично відмовлявся від вихідних. Було боляче дивитись на його опухлі очі, і я йому купляла краплі для очей та контролювала, щоб він ними користувався. От завдяки таким патріотам щодня більшало «їжаків» на вулицях столиці. Нібито дрібничка, але ми його возили 41 день на роботу й з роботи.
Крім того, під мою опіку в березні 22-го попав невеличкий підрозділ добровольців, яких я називала «махновцями», тому що вони ще не були зараховані до ТрО. Хлопці жили в невеличкому приміщенні непрацюючого кафе, яке було в нашому дворі. Вранці вони виїжджали з дронами під Бучу та Ірпінь і вираховували ворожу техніку та скупчення окупантів. Всі дані передавали нашим артилеристам, які одразу накривали рашистів. А ввечері мої «махновці» голодними приїжджали на «базу», і я мусила їх годувати.
І знову їхала вже до іншого ресторану, де домовлялась про приготування страв. Хлопці завжди в мене були нагодовані.
Зізнаюсь, що доводилось користуватися своєю публічністю на користь справі. Будівельні і господарські магазини практично не працювали. І лише завдяки знайомству доводилось їх трохи «привідчиняти» і закуповувати рідину для «коктейлів молотова», різноманітний господарський інвентар, каремати і багато іншого. Кілька разів навідувались з волонтерською допомогою й до авіаторів Василькова.
«До волонтерства я навіть долучила своїх дівчат, які працюють у боксі»
— І згодом ви все ж більше почали допомагати пораненим військовослужбовцям…
— Коли ворог відійшов від Києва, я почала комунікувати з волонтерами, які опікувались пораненими ще з 2014 року. Здебільшого зусилля ми спрямовували на допомогу лікувальним установам Харкова, Запоріжжя, Миколаєва, Дніпра. Велика потреба була в постільній білизні, рушниках, натільній білизні, взутті. У мене були знайомства в кількох столичних п’ятизіркових готелях.
— Тобто ви з ресторанів переключились на готелі?
— Можна й так сказати. Я телефонувала представникам готельного бізнесу і домовлялась про вживані, але доброї якості постільні комплекти, рушники та халати. Величезні тюки цього речового майна ми звозили до мене в офіс, і вже там сортували та комплектували.
Згодом від лікувальних установ почали надходити замовлення на шорти, труси, футболки. Ми оголосили збір коштів і водночас шукали виробників. Натрапили на хорошу трикотажну фабрику «Роза», яка за помірними цінами погодилась нам поставити продукцію для поранених військових.
— Не було бажання оформити волонтерську діяльність у благодійний фонд?
— Я не бачу в цьому потреби. У мене є доволі широкий пул колег і друзів, з якими я комунікую і які мені довіряють. До волонтерства я навіть долучила своїх дівчат, які працюють у боксі. Результатом співпраці з Національним олімпійським комітетом, наприклад, стали спортивні костюми, куртки, брюки, футболки, які ми теж передали пораненим хлопцям. А офіс Національної ліги професійного боксу часто-густо мусимо використовувати як склад речей благодійної допомоги.
Коли я заходжу в палату до поранених хлопців з футболками, сувенірними боксерськими рукавичками або з якимись іншими речами, цей візит не обмежується механічною передачею чогось необхідного для наших воїнів. Куди важливішим є спілкування з ними. Коли я бачу, що поранений, який ще кілька хвилин тому був сумний, неохочий до розмови, починає усміхатись, розповідати про себе, про свої плани після одужання, я теж отримую якийсь позитивний заряд. Я усвідомлюю, що своїм спілкуванням, підбадьорюванням, позитивним настроєм можу зарадити проблемам наших захисників. І розумію, що в цьому є теж мій успіх, можливо, вагоміший за колишні успіхи на рингу.
Наведу такий приклад. Якось телефонує мені відома волонтерка Наталія Юсупова і просить допомогти одній матері важкопораненого бійця, який на той час перебував на лікуванні в Інституті нейрохірургії Ромоданова. Жіночка приїхала з Буковини, жодного разу не була у великому місті і почувається невпевнено, а тут ще й син Віталій має дуже важке поранення.
В Інституті нібито всі потрібні оперативні втручання зробили, але позитивної динаміки одужання не було: ходити самостійно не міг, розмовляв дуже погано. Що з хлопцем робити далі, ніхто не знав. Ми приїхали з його мамою до нього, а нас не пускають. На ходу склала таку собі «легенду», нібито я приїхала від мера Віталія Кличка, який мав сам прибути, але не може. Послав мене, чемпіонку світу, дізнатись про здоров`я хлопця. Бачу, що на персонал це подіяло.
Вивчивши ситуацію, ми з мамою хлопця Русланою дійшли висновку, що його треба спочатку перевести до військового госпіталя. Згодом Віталіка разом з іншими важкопораненими перевезли в приватну клініку.
З його мамою я постійно була на зв’язку, як могла підтримувала, навідувалась сама до Віталіка і бачила, як поступово він змінювався на краще. Допомогла матері в збиранні та оформленні всіх необхідних документів на ВЛК, висиджувала з нею в чергах до лікарів тощо.
Покидав клініку мій Віталік без милиць. Ви не уявляєте, яка це була радість для мене.
Якось в одній лікувально-реабілітаційній установі ми з дівчатами розносили по палатах теплі курточки, спортивні костюми пораненим. Підходить до мене медсестра і каже, що нещодавно до них поступив хлопчина Олег, психологічно надломлений, ні з ким не спілкується, уникає медперсоналу, психологи не можуть дати ради з ним. До того ж у нього зовсім немає теплого одягу. «Може ви якось на нього подієте?» — благає медсестра.
Ми з моєю колегою Тетяною зайшли до Олега в палату, присіли на ліжко, почали з ним розмовляти. Переважно говорили ми. Розповіли, що хочемо подарувати йому теплу куртку фірми Trussardi. У хлопця нуль емоцій. Але ми не здавалися. Розповіли, що прислали ці теплі речі небайдужі люди з Італії, вони піклуються про українських військових. Він хотів вимовити своє ім’я і не зміг — Олег після важкого поранення сильно заїкався. Нарешті умовили хлопця приміряти куртку. «Боже, — кажу, — як тобі личить ця курточка!». Покликали інших пацієнтів, щоб вони оцінили обновку Олега. Нарешті на обличчі хлопця з’явилась ледь помітна усмішка. Куртку він собі залишив. До неї ми додали ще теплі спортивні штани і шкарпетки.
І коли ми за півтора місяця знову навідалися в цю лікувальну установу і побачили Олега, ми не повірили своїм очам — перед нами була зовсім інша людина. Він усміхався, розмовляв з нами і кілька разів дякував за теплу куртку. Медсестри казали, що позитивні зміни у хлопця почалися після нашого першого приїзду.
Коли вийшли з лікувального корпусу, ми з дівчатами плакали. Мабуть, від того, що теж хоча б трішки були причетними до одужання нашого воїна.
«Протягом вечора боксу було зібрано 350 000 гривень на потреби Сил оборони»
— Аліно, в діяльності волонтера, який опікується пораненими, наскільки я розумію, важливо не лише організувати збір коштів на якісь потреби, вчасно придбати і роздати придбане. Важливо для тих, хто проходить тривале лікування, створювати позитивну атмосферу, навіть організовувати цікаве дозвілля, незважаючи на те, що більшість хлопців на милицях, а то й на візках…
— Вже досить тривалий час за ініціативи офіцера Служби військового капеланства Командування Медичних сил Олега Скнаря, капелана-добровольця Шури Вятржик і фахівця культуро-просвітницької роботи Ольги Добровольської для поранених військових відбувається чимало цікавих розважальних і пізнавальних заходів.
Я дякую долі, що колись познайомилась із цими неймовірними людьми зі щирими серцями. Тому з великим задоволенням долучаюсь і я до організації дозвілля хлопців. Виїзди на екскурсії, концерти, вистави, спортивні змагання — це стало майже нормою, а Олег Скнар називає це соціалізацією. Наші поранені ветерани були учасниками майстер-класу з випічки хліба в крафтовій пекарні «Витач», яка, до речі, один день на тиждень безкоштовно пече вироби для фронту. Побували наші хлопці в Києво-Печерській лаврі, на виставах у Національній опереті, на концерті Сашка Положинського і, звичайно, на видовищних змаганнях з боксу.
— Під час крайнього вечора боксу, на якому побували поранені хлопці, відбувся ще й благодійний аукціон…
— Звичайно, родзинкою того вечора був бій між Олександром Шитим та Андрієм Скакуном за титул чемпіона України в середній вазі. Бій тривав 10 раундів, і боксери подолали всю регламентовану дистанцію за високого темпу, що називається — рубалися. Роздільним рішенням суддів перемогу святкував Олександр Шитий.
Важливою складовою спортивного заходу, враховуючи сучасні реалії, став благодійний аукціон з чотирма лотами: рукавицею з автографом Віталія Кличка, яку викупили за 60 000 гривень, рукавицею з автографом Майка Тайсона — 200 000, лотом із передової з автографом Дениса Берінчика — 30 000 та прапором України з автографом головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного — 60 000 гривень.
Завдяки цьому протягом вечора було зібрано 350 тисяч гривень, які підуть на зимове екіпірування для Гвардії наступу та реабілітацію й відновлення військовослужбовця Дмитра Грабовського.
— Ну, з рукавицею з автографом Віталія Кличка все зрозуміло. А от як діставався автограф Тайсона?
— Її ми замовляли у приватних колекціонерів, це не такі великі гроші. Вони відправили бандероль на Польщу, а звідти наші партнери вже переслали нам. Рукавички ми естетично оформили, і фанати боксу із задоволенням на аукціоні придбали. Відверто кажучи, не очікувала, що автограф Тайсона потягне на 200 тисяч.
«Родина Олександра Усика повністю профінансувала відновлення зруйнованого багатоповерхового будинку в Ірпені»
— Цікаво, як би відреагував сам Майк Тайсон, коли б дізнався, що рукавичка з його автографом допомагає Гвардії наступу… Скажіть, будь ласка, а хто з боксерів теж активно підтримує наших захисників?
— Відповідь не буде сенсаційною. Дуже багато допомагає Силам оборони та переселенцям сім`я Олександра Усика. Сам він цього не афішує. Родина Усика повністю профінансувала відновлення зруйнованого багатоповерхового будинку в Ірпені: з грудня 2022 року пожертва через платформу UNITED24 становила понад 12 мільйонів гривень. Знаю, що дружина Олександра Катерина особисто контролювала будівельні процеси.
Усик закупив ще й 13 модульних будиночків для сімей переселенців. Потім, наскільки мені відомо, закуповував ще.
У Ворзелі є реабілітаційний центр ментального здоров’я, де оновлюються хлопці після важких черепно-мозгових травм. Під час рашистської окупації його будівлі були розграбовані, обладнання знищене. Саме дружина Усика Катерина багато зусиль доклала, щоб відновити цей центр. Було оновлено обладнання, встановлено кондиціонери, раз на тиждень Катерина привозила туди продукти у великій кількості.
Скажу щиро, що не для всіх спортсменів Олександр Усик став прикладом. Хтось виїхав за кордон, хтось тихенько десь зачаївся, а хтось навіть подався на територію ворога. Та переважна більшість все ж виявилися патріотами Батьківщини. Чимало спортсменів і тренерів зі зброєю в руках боронять незалежність і територіальну цілісність держави, допомагають пораненим і переселенцям.
Сьогодні український спорт став складовою нашого національного спротиву росіянам. Тому наші спортсмени мають тренуватися і брати участь у міжнародних змаганнях. Щоб нагадувати світові про російську агресію, про незламність нашого народу, про силу і мужність нації. Щоб український прапор якомога частіше майорів на спортивних аренах, засвідчуючи наш нескоримий дух і волю до перемоги.
— Дякую за цікаву розмову.
Фото автора і з архіву Аліни Шатернікової
