Доброволець 57-ї бригади Олександр Роменський — один із тих, хто пройшов фронт, поранення, реабілітацію і нині шукає рівновагу між болем,…
Торік під Слов’янськом важкопоранений воїн-десантник Артем Остап’юк кілька годин пролежав один у лісі, чекаючи на порятунок. Він втратив чимало крові, і смерть була вже близько. Кілька разів хлопець збирався подзвонити рідним, щоб проститися, але щоразу відкладав телефон. Коли ж надія на порятунок майже згасла, сталося справжнє диво…
…Ранок 24 лютого 2022 Артем зустрів у Нікополі, де працював токарем на одному з великих промислових підприємств. Його старший брат був у Кривому Розі, тож теж не міг допомогти вибратися мамі, яка в перші дні перебувала під окупацією на Херсонщини.
Бойове хрещення відбулося в «Шервудському лісі»
— Порадившись із коханою Оленою, добровільно пішов до найближчого районного ТЦК та СП, — розповідає 24-річний українець. — У мене зріст 194 сантиметри, свого часу відслужив водієм в інженерних військах. Тож мене направили до навчального центру Десантно-штурмових військ. Після курсу спеціальної підготовки 15 травня прибув до одного з батальйонів окремої аеромобільної бригади.
Першою бойовою позицію став невеличкий клаптик лісу, що неподалік селища Богородичне на Слов’янському напрямку.
— Це місце й досі називають «Шервудським лісом». Через густу рослинність російські диверсанти мали змогу підходити до нас доволі близько. Приємно було зустріти там свого друга на псевдо «Махорка», із яким познайомився в центрі підготовки ДШВ. Побратим мене всіляко підтримував і просто випромінював позитивний настрій. Проте все це було поки… його не вбили росіяни, — каже Артем.
За словами захисника, ворожі артобстріли чи робота танків із «зетками» були звичною справою. А щодо ворожих ДРГ, то вони підкрадалися через день, а бувало, що й по кілька разів на добу.
— Участь у першому бойовому зіткненні узяв уже на другий день після прибуття на опорний пункт. 8 окупантів наблизилися до нас на відстань 50 метрів. Ми відкрили вогонь… Мінімум двох вбили, інші відійшли. Хоча той бій тривав лише 10–15 хвилин, але я встиг розгледіти обличчя ворогів та відчути, що таке справжня війна, — зазначає армієць.
Небезпека чекала з усіх боків
Періодично кремезного воїна-десантника на псевдо «Остап» направляли нести службу на іншу позицію. Вона постійно переходила від нас до ворогів і навпаки. Чимало наших хлопців зазнало там бойових поранень.
— Небезпека чекала на нас буквально з усіх боків. Лінія оборони на той час була нестабільною, постійно мінялася, — зауважує «Остап».
Для молодого воїна в усьому був прикладом командир взводу старший лейтенант Роман. Кадровий офіцер воював не перший рік. Його професійні знання та бойові навички врятували життя не одному підлеглому. Але, на жаль, на війні неможливо до всього підготуватися.
— Розпочинався сонячний ранок. Раптом о шостій годині тишу порушили ворожі танки, які навмисно стали бити по верхівках дерев, аби уламки розліталися якомога далі. За відпрацьованим алгоритмом дій ми зайняли оборону. «Махорка» був поруч і спитав, чи є в мене сигарети. То були його останні слова, бо шостий ворожий постріл вибухнув просто над нашими головами. Одразу ж відчув різкий біль у лівій нозі… Перша моя думка, що ногу відірвало. Спробував порухати коліном. Коли це вдалося, то перевів дух і повернув голову в бік друга, — зауважує «Остап».
Як не кричав він «Махорці», той мовчав і не ворушився. Все обличчя друга було в крові. Ближче підповзти до нього Артем фізично не міг. Адже, окрім ноги, кров текла ще з його лівої руки.
Хвилини очікування перетворилися на години
За кілька хвилин до пораненого «Остапа» підбіг воїн. Він і повідомив, що друга більше немає. Також того дня загинув ще один їхній побратим. Поранень зазнали четверо. Першими почали евакуйовувати тих, хто був у найважчому стані.
— Я тримався. Сам наклав собі турнікет та старався відволікатися на щось позитивне. Мене перенесли в більш безпечне місто. Там попросили почекати кілька хвилин, поки віднесуть інших трьох до точки евакуації, — розповідає «Остап».
На жаль, ті хвилини перетворилися на години. Пізніше він дізнався, що машину з медиками та вцілілими воїнами обстріляла ворожа ДРГ.
— У той момент я не знав, чи захопили нашу позицію вороги, чи там ще наші. Та, зважаючи на велику втрату крові, став обережно кричати. Час же наближався до 12:00. Пізніше свої крики став розбавляти пострілами з автомата. Мамі та кохані хотів подзвонити, але не знав, що саме сказати на прощання. Вже втративши надію на порятунок, з останніх сил щось крикнув і приготувався до найгіршого. Але мене почули прикордонники, що перебували поруч, — каже воїн-десантник.
Вісім операцій та переведення з бойової бригади
Артему зробили аж вісім операцій в чотирьох різних лікувальних закладах.
— Як не дивно, але нога, в якій була дірка розміром із кулак, загоїлася доволі швидко. А ось у руці ворожий уламок снаряда перебив кістки, а також сильно пошкодив суглоби та нервові закінчення. Зараз я шкутильгаю, але найбільше турбує саме лікоть та передпліччя, де стоять металеві скоби, — зазначає захисник України.
Зважаючи на важке поранення та тривале лікування, військові лікарі визнали Артема обмежено непридатним до військової служби із забороною воювати у складі бойових частин. Тому в травні цього року армійця перевели на посаду стрільця в підрозділі охорони одного з ТЦК та СП, розташованого на Харківщині.
— Мені нині лише 24 роки. Попереду в моїх планах — зустріч перемоги, весілля та побудова власного будинку. Тому я не зациклююся на своєму пораненні, а впевнено крокую вперед, — розкрив свої задуми старший солдат Артем Остап’юк.
Фото автора та з архіву Артема Остап’юка
