Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Голодомор 1932–1933 років — одна з найжахливіших сторінок в історії України: історики справедливо порівнюють її з Голокостом євреїв у роки Другої світової війни. Дослідники цього жахіття вважають, що Голодомор був викликаний насамперед спробою російсько-комуністичного режиму, що окупував на початку 20-х років Україну, покарати українців за їхні прагнення до свободи, бути господарями на своїй землі. Адже у 1930-х ще живою була пам’ять про Українську Народну Республіку, спалахували антибільшовицькі повстання. Тому росія й вирішила упокорити наш народ голодом. Історія донесла до нас чимало спогадів тих, кому пощастило вижити в тій безкровній війні.
Ось що записала у своєму щоденнику вчителька з Харківщини Олександра Радченко: «В Україні вимирають цілі села. Пам’ятаю, розказував мені в Харкові агроном. Він їздив у Полтавську область укладати договори на посів буряка. Це було ранньою весною. В’їхали в село, мертва тиша огортала його. Заходив у хати зі своїм супутником, бачив мертвих, які почали розкладатися. У дитячих яслах бачив мертвих дітей і няню».
А ось ще один щоденниковий запис — теж жителя Слобожанщини Нестора Білоуса: «Люди помирають з голоду різного віку, а особливо діти дуже помирають, у деяких родинах вимерли всі малі діти від грудних і років до 10. Люди помирають голодною смертю десятками: на залізничних станціях, у Харкові, на полі, й ніхто не прибирає. Наприклад, Костенко Микола помер біля Таганки, вже цілий місяць, і ніхто не прибрав труп, а кожний день повз їздять командири червоної армії. І нікому немає діла, що труп вже розклався, що неможливо пройти повз…».
Під час Голодомору в Україні лютував канібалізм, коли люди поїдали людей. За архівними даними, за цей злочин було засуджено близько трьох тисяч осіб. Проте, на думку дослідників цієї трагічної сторінки нашої історії, кількість тих, хто був причетний до канібалізму, в рази більша.
«Голод — наш вірний союзник у війні з українськими куркулями…». Таке зізнання на початку 1932 року зробив на одному з компартійних збіговиськ
Після розвалу колишнього срср офіційна москва не заперечувала того факту, що на початку 30-х років, як заявив тодішній президент росії борис єльцин, «багато українців недоїдали, маючи проблеми з хлібозаготівлею». Але при цьому додав, що «росіяни голодували ще більше». Ну а з приходом до влади путіна в росії взагалі заперечують Голодомор в Україні. Ось як висловився кілька років тому з цього приводу нинішній господар кремля:
— Офіційний Київ спотворює події 1932–1933 років, в десятки разів завищуючи кількість померлих. Не слід забувати, що труднощі, пов’язані із забезпеченням населення колишнього радянського союзу, були викликані об’єктивними труднощами.
Що можна додати до сказаного кремлівським виродком? Нічого, окрім одного: на те він і виродок, щоб так говорити. Натомість за інформацією фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень імені Миколи Птухи, в росії на регіони з найвищими втратами від голоду припадало шість відсотків сільського населення та один відсоток території. Для порівняння: в Україні ці цифри становили 41 відсоток населення та 34 відсотки території. До речі, подібні цифри називають і закордонні історики. Найбільше українців загинуло у Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові та Чернігівській області. Понад 80 відсотків померлих голодною смертю були українцями, чотири відсотки — росіянами. Решта — представники інших національностей.
— сталіну та його сатрапам вдалося не лише на певний час приборкати непокірну республіку, а й поховати правду про геноцид під лавиною брехні та фальсифікацій радянської пропаганди, — говорить Вікторія Скуба — співробітниця Українського інституту національної пам’яті. — Навіть у родинах, які пережили Голодомор, десятиліттями не говорили про пережите. Проте рана геноциду продовжувала кривавити. Старші покоління українців до скону не могли залишити ані краплі супу в тарілці, ані крихти хліба на столі. Психологічні та соціокультурні наслідки геноциду дослідники вивчають досі.
По-справжньому шлях до ширшого дослідження та публічної пам’яті про геноцид українців був відкритий лише з розпадом Радянського Союзу.
Лише у вересні 1993-го, на 60-ті роковини Голодомору, в Україні вперше на державному рівні вшанували його жертв. Український парламент у 2002 році постановою, а у 2006-му законом визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом українців. Голодомор визнало геноцидом у світі багато країн. Українське суспільство вдячне їм за чутливість до історичної правди та солідарність. Проте на рівні Генеральної Асамблеї ООН досі немає резолюції, яка б чітко й аргументовано засудила радянський тоталітарний режим. І це навіть на тлі того, що науковці та правники давно відзначають доцільність засудження комуністичного тоталітарного режиму на рівні з нацизмом та подібність обох режимів.
У 2010 році Верховний Суд України назвав головних винуватців цього злочину: йосипа сталіна та його найближчих прихвоснів — лазаря кагановича, павла постишева, вячеслава молотова, станіслава косіора, менделя хатаєвича та власа чубаря. Але, окрім цих семи виродків, були десятки тисяч інших таких же виродків, які на місцях сліпо виконували вказівки москви, вислужувались і отримували ордени, посади. А потім впродовж десятиліть вважалися заслуженими радянськими ветеранами, розповідаючи молоді про свої «подвиги у боротьбі з куркулями». Вони і в сьогоднішній росії у пошані: ідеологам голодомору досі височіють у людних місцях пам’ятники, у містах багато вулиць, які мали, так і мають їхні імена, їх прославляють у шкільних підручниках з історії. А цими вулицями ходять правнуки тих, кого вони виморили голодною смертю, за цими підручниками навчаються пращури тих, хто збожеволів від голоду й поїдав власних дітей. Та сьогоднішніх московитів це не цікавить.
Коли знайомишся зі спогадами людей, які пережили страхіття Голодомору 1932–1933 років, то кров стигне в жилах.
Микола Онищенко, Донеччина:
«У мого діда, який був звичайним селянином, було три сини і дві дочки. Ще до Голодомору мій дід мав землю, вся родина на ній працювала, і вони жили більш-менш нормально. Звісно, влада хотіла, щоб вони працювали на державу, а не на себе. Почали організовувати колгоспи. Туди ніхто не хотів іти. Тоді в діда спочатку забрали двоє коней, а потім решту всього. А далі почали забирати хліб. Спочатку у великих селах. Пам’ятаю, як мати сказала, що і в нашому селі бригади почали забирати хліб. Це була така напруга. Я приблизно таку саму напругу пам’ятаю, коли почалися нальоти німців. Це страх із величезними очима.
Я сам бачив, як почали їхати підводи, по 4-5 чоловіків заходили до кожної хати. До нас теж зайшли, почали шукати, допитувати про хліб. У нас хлібу не було, бо батько тоді вже працював вантажником у Бердянську в порту. Але в нас був клунок зерна кукурудзи, який мати спробувала заховати у бочку. Висипала огірки, вилила розсіл, поклала клунок, огірки — зверху. І тут вони заходять: де хліб? Шукайте — на горищі, на подвір’ї. А один каже: а що це в тебе огірки сухі? Поліз туди, витягнув. Мати закричала, ми теж із нею. Він пішов, вона за нього, ми — за її спідницю. І такий крик по всьому селі. Це було так страшно, що навіть собаки сховалися. Я залишився живим лише тому, що батько працював в порту, і їм видавали пайки. Він привозив м’яту хамсу, і мати пекла її на печі.
Про цей голод завжди мовчали. Хоча в нашому селі діти співали пісеньку, яку я й досі пам’ятаю: „Нема хліба, нема сала, бо совєтська власть забрала“. І я її згадував, коли мені вішали червоний галстук і комсомольський квиток вручали».
Тамара Бедренко, Київська область:
«Мені було 5 років, коли настав великий голод. Їсти було нічого, одні сльози. Плакали день і ніч. Збирали жолуді, калачики, мерзлу картоплю, черв’ячків. З того варили суп. Мої батьки пішли у колгосп, бо до того приїхали і забрали увесь реманент з кузні. Ми не пухли. А сусіди дуже пухли. По дорогах люди падали і падали, і їх ніхто не закопував. І собак не було, і котів. А от ворони розтягували потроху. Поки батько робив ковалем, мати — на полі. А нас залишала вдома. Лежали на печі. А мати сховала на грубку трохи галушок — на чорний день. Ми лежали голодні та дивилися, коли мати прийде, трохи галушок дасть. Аж приходять три мужики, все перерили в хаті — і в печі, і на грубі, і на комині. І знайшли ту торбинку з галушками, забрали. Ми всі троє кинулися на них, галушки розсипалися на підлозі. Ми давай їх їсти — сухі гриземо, але не даємо, щоб вони забрали…».
