Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Попри те, що Олександр значно молодший від деяких побратимів, з якими проходить службу в штурмовому підрозділі окремої бригади імені князя Романа Великого, через особисті морально-ділові якості, надзвичайне почуття гумору, а також здатність легко налагоджувати контакт, він вже давно завоював довіру колективу. А командування оцінило це — Олександр обійняв посаду головного сержанта роти…
Приміряти український військовий однострій хлопець мріяв ще з часів навчання в медичному коледжі. Але бабця, яка самостійно ростила онука, постійно відмовляла його.
Здобувши освіту фельдшера, Олександр деякий час працював у реанімації одного з медичних закладів Вінниці, а згодом все ж таки вирішив здійснити свою мрію — одягти піксель. У лавах Князівських воїнів він служить вже майже 4 роки.
Торік, в ніч на 24 лютого, Олександр перебував на посту на полігоні, де бригада завершувала злагодження. Тому про те, що росія пішла великою війною на Україну, він дізнався одним з перших.
— Я тоді забіг в намет і голосно повідомив, що російські війська наступають по всьому фронту. Мене вразила реакція побратимів: жодної паніки, жодної затримки — бригада зібралася, за лічені години полігон спорожнів. Усі давно розуміли, що країна-агресор рано чи пізно розпочне велике вторгнення, і тому морально були готові до такого…
На той момент хлопець служив у комендантському взводі. Згодом, зрозумівши, що хоче більшого, пройшов навчання на штурмовика та перевівся ближче до «нуля». Нове життя розпочалося якраз зі настанням нового 2023 року — 1 січня надійшли документи на призначення Олександра.
— Не той характер у мене, щоб сидіти і спостерігати, як хлопці воюють, а ти в цей час несеш чергування. Це не для мене: краще постріляти, позагравати з долею, — усміхається військовослужбовець.
А вже за кілька днів після призначення на нову посаду почалися бойові будні у складі штурмового підрозділу. Боєць ділиться, що відчуваєш себе ніяково, коли йдеш у бій, лише на початку, потім страх минає — лишається лише робота, яку потрібно зробити…
…Олександр був поранений. Це сталося під час чергової «зачистки» села, що неподалік Куп’янська.
— Ми мали зайти і вибити з позиції москалів. Я тоді йшов у голові, оскільки виконував обов’язки командира взводу. Але почався потужний обстріл — росіяни гатили з арти, з танчиків. Мені тоді не пощастило — спіймав кілька осколків. Лікувався пів року — лікарі зробили мені пластику вуха, змінили кришталик у правому оці, робили операцію на зіниці, потім були ускладнення із сітківкою. Зараз бачу правим оком на 40 відсотків, але це не заважає мені воювати, — ділиться штурмовик.
Напередодні нашої зустрічі Олександр з побратимами повернувся з чергового бойового виходу. Цього разу вони штурмували ворожу позицію, де, за інформацією, перебувало десять окупантів. Штурмову групу вів наш герой…
— Уже по ходу з’ясувалося, що росіян там було близько двадцяти, — розповідає воїн. — Але попри такий неприємний «сюрприз», вихід був вдалим — бій тривав близько 10 годин, хлопці були виснажені, але позицію зачистили.
У той день, в якийсь момент, Олександр опинився на межі життя і смерті — поблизу нього розірвалася чи то граната, чи то міна. Удар був такої сили, що пошкодив кевларовий шолом.
— Я хлопців тоді лише попросив подивитися, чи ціла шкіра і кістка черепа — на струс чи забій вирішив уваги не звертати. Якби ситуація була серйозна, «відкотився» б в тил. Бо в мене є на кого покластися: під час підготовки до штурму ми обов’язково обговорюємо, хто зможе замінити командира, якщо…
Нещодавно, після навчання в Данії, Олександр був призначений на нинішню посаду — головним сержантом роти.
Як керівник, після кожного бойового виходу він обговорює хід бою та його результати.
— Кожен раз, коли ти виходиш на «зачистку», переживаєш з приводу того, що, можливо, не володієш інформацією в повному обсязі. Завжди є сумніви, адже ти відповідаєш за життя кожного підлеглого. І вже після повернення ми обов’язково проводимо «роботу над помилками»: обговорюємо, що зробили правильно, а в якому випадку можна було зробити інакше. Це, по-перше, допомагає зорієнтуватися в непередбачуваній ситуації в майбутньому, а по-друге, є таким собі тімбілдінгом…
Велику увагу Олександр приділяє і своїй посаді. Вважає, що головний сержант — це така собі ланка між командиром підрозділу та особовим складом.
— Ти маєш навчити хлопців усього, що вмієш сам. Окрім того, повинен бачити, чути і відчувати своїх людей. Я звертаю увагу на настрій хлопців, аби з’ясовувати, чи немає в них сімейних проблем. Намагаюся зробити так, щоб в голові у бійця не було зайвих думок, які б заважали виконувати завдання. Інакше він не те що не воїн, в бою він — баласт для побратимів… Я зміг завоювати довіру, тому можу сказати: хлопці, оці зайві думки залиште тут. Поміркуєте, коли повернетеся. Якщо ви не можете зараз виконувати свою роботу, просто підійдіть, скажіть про це. Ми вирішимо питання разом…
Як і кожен українець, Олександр теж втомився від війни, але він не чекає на перемогу, він її здобуває. І завершувати кар’єру військового, після того, як звільнимо українські землі, не планує.
— Можливо, в майбутньому я захочу отримати офіцерські погони та будувати новітнє українське військо за стандартами НАТО… Я маю про що розповісти майбутнім поколінням, є чим поділитися, — усміхається князівський воїн.
Фото автора
