У повітрі були сотні ударних безпілотників, крилаті ракети, балістика — і ще один «Орєшнік». Це вже третє відоме застосування цієї балістичної ракети середньої дальності проти…
Андрій на позивний «Коршун» родом із Хмельниччини, та на початок широкомасштабного вторгнення жив в Ірпені Київської області. Його батько й дідусь були військовими, проте чоловік через стан здоров’я не зміг піти їхніми стопами, тож вступив до обліково-економічного факультету Національного університету державної податкової служби України, що в Ірпені.
— Працював я близько 6 років у великій компанії, що пов’язана з будівельною сферою. Там пройшов шлях від аудитора до начальника контрольно-ревізійного відділу, поєднуючи приємне з корисними: об’їздив свого часу з перевірками майже всю країну, бачив дуже багато красивих місць. Згодом вирішив розвиватися та став бізнес-аналітиком, працював одночасно у двох великих компаніях, одна з яких була найбільшою в Україні, — розповідає гранатометник механізованої роти окремого батальйону територіальної оборони Андрій.
З початком широкомасштабного вторгнення армієць майже з перших хвилин відчув, що розпочалася велика війна, адже прокинувся від вибухів бомбардування аеропорту в Гостомелі, що розташований неподалік від його квартири. Першою думкою воїна було забезпечити свою родину продуктами, коштами й медикаментами дружину, яка на той час уже була вагітною.
— Тоді, незважаючи на вагітність дружини, я вже думав над тим, щоб скоріше одягнути військовий однострій і йти боронити країну. Територіальний центр комплектування, до якого я приписаний, був у Бучі, й туди я, звичайно, не міг потрапити. У той час разом зі співмешканцями будинку ми намагалися якось убезпечити своїх рідних, серед яких було чимало жінок і дітей, і обладнали два бомбосховища. Розкладали мішки з піском на вікна, утеплювалися й робили запаси води, їжі та одночасно поставляли харчі для наших хлопців з ірпінської тероборони, — пригадує Андрій.
На початку березня ворог уже впритул підійшов до Ірпеня, і Андрій разом з іншими співмешканцями намагалися евакуювати людей у безпечне місце. Єдиним мостом, через який можна було виїхати з міста, був залізничний. На щастя, вони змогли виїхати цим шляхом, проте наступного дня аналогічний потяг потрапив під обстріл.
— Жінки й діти вже боялися виїжджати з міста з огляду на останні події, і мені через зруйнований міст пощастило потрапити на позиції наших військових, які з радістю хотіли допомогти вийти з оточення місцевим мешканцям. Десь 3 березня на нашу парковку прилетів «Град», за метрів 20 від бомбосховища, яке ми облаштували. На щастя, тоді ніхто не постраждав. Втрачати часу ми не хотіли, й наступного дня вже йшли стрілецькі бої на сусідніх вулицях. Не було електроенергії, водопостачання, тож ситуація була критична й залишилися люди лише з 18 квартир нашої багатоповерхівки, — повідомив воїн.
Наступного дня військовий разом із мешканцями, котрі погодилися евакуйовуватися, вирушили в бік столиці й перше, що вони побачили, — російський літак на низькій висоті, який робив пуски ракет у бік Києва. Попри це всі дісталися столиці живими й неушкодженими. Вже пізніше армієць дізнався, що його житло було пошкоджено від ворожих снарядів, а також про те, що дружина чекає сина.
У Києві Андрій одразу ж пішов у найближчий територіальний центр комплектування, проте йому було важко потрапити до війська, адже він був непридатний у мирний час і обмежено придатний у воєнний. Однак завдяки його наполегливості, сміливості й упевненості його все ж узяли до війська.
Найулюбленішою справою Андрія є гра на гітарі, якою він займається із 6 років, свого часу він навіть був солістом хору й ансамблю.
— На фронті це є елементом психологічного розвантаження. І одного разу лише за 15 хвилин я створив пісню про свій батальйон. Це було спонтанно, легко й невимушено. Свої думки я виклав на папері й поклав на музику, — усміхається чоловік.
Це ті, хто здійнявся за покликом серця,
Це ті, хто рішуче взяли зброю до рук,
На фронті додали вони більше перцю —
І танки русні перетворюють в бруд…
Нині чоловік виконує бойові завдання на Донеччині, обороняючи рідну землю від рашистів.
Удома на Андрія з нетерпінням чекає кохана дружина з маленьким синочком, заради яких він і вважає необхідним боронити свою країну та звільняти кожен клаптик рідної землі.
Фото та відео автора та з особистого архіву українського захисника
