А відтак — і наближення українського військового взуття до стандартів НАТО. АрміяInform запитала в Центрального управління розвитку матеріального забезпечення Міноборони України…
У Києві за сприяння «ТРО Медіа» відбулась зустріч представників трьох бригад (112, 241 та 114 ТРО) з «Групою сприяння пошуку, поверненню та соціального супроводу військовополонених та зниклих безвісти військовослужбовців, а також членів їхніх родин».
Інформаційний захід, присвячений безвісти зниклим військовослужбовцям та їхнім сім’ям, спільною молитвою відкрив головний капелан ТРО Сергій Дмітрієв. Він висловив слова підтримки тим, хто так чекає повернення своїх рідних додому.
Серед присутніх у залі були як родичі зниклих безвісти, так і їхні побратими. Крім того, поділилися своїми історіями гості заходу Роман Сущенко та Володимир Жемчугов, які пройшли через російський полон, та були повернені в результаті обміну полоненими.
Георгіна Миколаївна — мати зниклого безвісти військовослужбовця, не втрачає надії, чекаючи свого сина. Вона усіма силами підтримує наших воїнів: донанить, не пропускає жодної зустрічі та заходу з рідними загиблих та зниклих безвісти. Георгіна Миколаївна бореться на двох «фронтах»: зі страшною недугою та тривожним очікуванням.
— Всі хлопці в однострої викликають у мене велику повагу, бо коли я торкаюсь їх — у мене відчуття, наче торкаюсь власного сина. Вірю, я впевнена, що мій син живий. Я ще не знала, що він зник безвісти, але мені наснилося приблизно те місце, де його бачили востаннє. Усі чоловіки та жінки, що пішли на війну, надзвичайно сильні, адже за покликом серця покинули все, аби стати на захист України. Мій син хотів, щоб ми жили у вільному світі та країні. Я пам’ятаю той вечір як він складав речі й вимовив: «Я розумію, що це може бути дорога в один кінець». Вони мені так боляче запеклися, — каже Георгіна Миколаївна.
У цьому році в жінки виявили страшну хворобу, але вона певна, що подолає і її, бо вона не може інакше, адже чекає сина додому. З болем в очах розповідає, що молиться за кожного українського полоненого. Щоб вони витримали всі тортури, голод, холод, моральний та фізичний біль.
Також своєю історією поділився Роман Сущенко — український журналіст, кореспондент національного інформагентства «Укрінформ» у Франції. Його затримали у вересні 2016 року в Москві під час приватної поїздки, і звинуватили у шпигунстві. Після чого чоловік був засуджений до 12 років ув’язнення. За сприяння української сторони його обміняли за великим обміном у 2019 році.
— Не можна порівняти ті часи з теперішніми. Проте, коли я потрапив у той брудний автобус з лантухом на голові, був у шаленому відчаї й паніці… Коли почув, що за мною стоїть держава, з’явився консул, розпочалися слідчі дії, адвокат, то почав шукати способу вижити в тих умовах. Читав книжки, багато писав, малював. У мене було три побачення з рідними — це неоціненно, адже вони розповідали мені, як підтримують мене тут, в Україні. Це була велика єдність і гордість за свою країну — це давало мені сили і наснаги боротися, — сказав Роман Сущенко.
На сцену з дружиною піднявся Герой України Володимир Жемчугов. Він, мабуть, найвідоміший український партизан.
— Я теж був у полоні, зниклий безвісти, мене чекала родини і я повернувся. Хочу розповісти свою історію, щоб ви вірили, що і ваші рідні повернуться додому, — сказав Володимир.
Під час виконання надважливого завдання на одному з покинутих військових аеродромів на території Луганської області, де Володимир мав перешкодити російським окупантам перекинути літаки з Ростова, партизан зачепив розтяжку. Внаслідок вибуху чоловікові відірвало кисті рук і пошкодило обличчя, росіяни взяли в полон. Після нетривалої реабілітації Володимира чекало чергове пекло — катівні ворога. Лише через 11 місяців фсб вирішило обміняти Володимира на двох офіцерів-зрадників СБУ.
— На мене постійно тиснули, щоб я зрадив Україні. За цілий рік, що перебував у полоні, родина боролася за моє повернення, але росіяни вилучали мене зі списку на обмін. У ті часи рідні думали, що мене вбили або я загинув. Ворог вимагав все більше і більше зрадників, солдатів, офіцерів рф за мій обмін. Мене намагалися зламати — я не пішов на співпрацю. Без рук, сліпого росіяни посадили мене в Луганську в’язницю з кримінальними злочинцями. Кожен місяць офіцер фсб приїжджав до мене і допитував. Я розумів, хто зі мною говорить з таким московським діалектом «Вы еще не сдохли? Идите на сотрудничество». Я відмовлявся кожен місяць. Тільки через рік мене повернули в Україну, — розповів Герой України Володимир Жемчугов.
Також зі словами розуміння та підтримки звернулася Алла Самойленко, яка дочекалася свого сина з полону.
— Це гнітюча страшна тиша, котра настає, коли твій рідний зникає. В ці моменти ти залишаєшся часто сам на сам. Пригадую це зі сльозами на очах навіть зараз, на щастя, мій син повернувся живим. Я хочу попросити всіх, хто перебуває поруч з тими, хто чекає рідних, пам’ятати про цю чорну діру тиші. Допомагайте їм вибратися з неї. Ми тут своєю силою тримаємо їх там, — сказала Алла Самойленко.
Крім того, під час зустрічі присутні мали змогу переглянути художній фільм «Мої думки тихі» про стосунки між сином та матір’ю. Алла Самойленко була кастинг-директором цієї кінострічки. Жінка пообіцяла допомогти військовим, які виявлять бажання спробувати себе в кінопроцесі. Адже це хороший вид терапії та реабілітації для наших воїнів.
Фото автора
