Про обмін полоненими і співпрацю з ООН, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста і права військовозобов’язаних та чимало іншого кореспондентка АрміяInform запитала в Уповноваженого Верховної Ради…
«Я народився та зростав у Горлівці на Донеччині. У 2014 році мені було 16. Пам’ятаю, як одного разу йшов до школи і побачив біля нашої міськради БТР з прапорами «днр» і озброєних людей в камуфляжах і балаклавах. Пройшов повз і відчув, що бути біді. Спочатку все працювало, місто знаходилося в такому собі ілюзорному спокою. Але все змінилося в один момент. Наприкінці навчального року забрали нашого директора, який до останнього відмовлявся знімати український прапор. Казали, що його декілька місяців тримали по підвалах і допитували перш ніж випустити. Але ми також знали, що багато кого чекала й гірша участь… Ми з батьками намагалися слідкувати за новинами і чекали, що той жах ось-ось має закінчитися, тому не покидали домівку, як те робили багато зі знайомих. Однак в травні все стало ще гірше. Останньою краплею став один з обстрілів. Тоді працювали «Гради» і один зі снарядів розірвався біля нашого будинку. Ось тоді ми й залишили рідне місто й переїхали до Костянтинівки. Там я вже закінчував спочатку школу, а потім і медичний фаховий коледж. Згодом переїхав до Києва і вирішив опанувати ще одну професію — інженера-енергетика».
Так починає свою розповідь бойовий медик одного з підрозділів Донецької окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Олександр на псевдо «Лис». Він пригадує, як весь час мріяв почути новини про звільнення його рідного міста. Натомість у лютому 2022 року йому довелося взяти до рук зброю, щоб не втратити абсолютно все.
— Я з 23 на 24 лютого не спав усю ніч, серце було не на місці. Коли почув перші вибухи і гул літаків, довго не думаючи розбудив дівчину і вже на світанку відправив її до рідних, що проживали на Тернопільщині. Сам поїхав до батьків у Костянтинівку, щоб допомогти їм переїхати у більш безпечне місце. Далі пішов до ТЦК та СП і 27-го вже був у строю. Питання, ким мене відправляти, не було, все вирішила моя перша освіта фельдшера. З того часу життя чітко розділилося на «до» та «після», — продовжує розповідь «Лис».
Він пригадує своїх перших в житті поранених. То було під Слов’янськом. Тоді ворог обстріляв підрозділ, що був неподалік, і Олександра відправили туди надавати допомогу, бо у них не було медиків.
— То був, певно, перший і останній раз, коли мені було страшно, що досвіду і знань мені не вистачить, що я не зможу врятувати чиєсь життя. Ось такі думки затьмарювали розум поки їхав до хлопців. Приїхали посеред ночі. Темно, все в диму, тільки закінчилися «прильоти». Поранених було двоє: в одного пошкоджена рука і нога, інший — важкий, бо осколок йому потрапив у голову. Не знаю, що тоді відбулося, але я більше й миті не витрачав на якісь роздуми — все робив на автоматі з холодним розумом. Ні страху, ні зайвих переживань, бо чітко усвідомив, чому я знаходжуся тут і зараз, — розповідає Олександр.
Після того випадку у бойового медика були й складніші дні і допомогу доводилося надавати значно більшій кількості людей та й в умовах куди гірших. Але вже ніколи він не відчував невпевненості у своїх силах. Навіть коли здавалося, що вже кінець…
— Насправді, першим бойовим досвідом я вважаю форсування Сіверського Донця. Тоді разом з нашою невеликою групою ми заходили в тил ворога до 12 кілометрів, проводили дорозвідку, мінували дороги — працювали швидко, бо розуміли, що то може бути й останнє завдання. Але удача була на нашому боці. І вже незабаром ми пішли на Лиман.
«Лис» згадує і бої під Площанкою, де ворог облаштував дійсно потужну лінію оборони й йому з побратимами довелося не солодко. Що й казати? Адже наповнення рюкзака бойового медика закінчилося за два дні.
— Тоді наш підрозділ отримав завдання взяти ворожий ВОП. Бої за нього тривали 3 дні. Важкі, виснажливі, з втратами. Але завдання було виконано. Одразу ж отримали наказ рухатися далі. Пройшли може ще 1,5 кілометра до темноти. Вирішили заночувати і на світанку продовжувати шлях. Однак вранці почався обстріл. Ворожа артилерія працювала щільно і без перерви. Тоді по нас й прилетіло з ПТРК. Мали трьох поранених, включаючи й мене. А рюкзак практично порожній. Поки хлопці мене бинтували, думав, як розділити ті мізерні залишки з трьох ампул: один антибіотик, одне знеболювальне і ще одне «протишокове», — пригадує «Лис».
На щастя, тоді Олександра з побратимами вдалося евакуювати й надати всю необхідну допомогу. Це був ще один момент, коли бойовий медик зрозумів, що потрібно завжди залишатися з холодним розумом і позбавленим страху.
— Коли ти чуєш, що прилетіла міна чи снаряд і просять медика, то повзеш туди і думаєш: «Он наступна летить. Може разом зі мною накриє». Але повзеш далі, бо то лише «може», а якщо не продовжиш свій шлях — точно загине людина, — пояснює Олександр, чому ніколи не залишає побратимів.
Довго відлежуватися «Лис» не збирався, бо його хлопці там без бойового медика. Крім того, друзі Олександра навперебій розповідали, що їх медик не лише вправний з аптечкою — він неймовірно влучно стріляє і мав змогу не раз то довести. Сам же військовий відмахується від тих заслуг, лише усміхається і каже: «На те я і БОЙОВИЙ медик».
— Колись в дитинстві до тиру ходив. Для забави. Але будь-яким знанням та навичкам завжди можна знайти використання. Ось, наприклад, інженерна освіта стала в пригоді під час облаштування позицій, — каже «Лис».
До слова, такий позивний Олександр отримав через татуювання, яке свого часу він зробив у юності. За малюнок обрав саме лиса, бо вважав цього звіра спорідненим з ним, таким собі тотемом. Якщо вірити фольклорній спадщині, то він наділяє здатністю відчувати небезпеку і вгадувати потрібний момент для дій. Вчить концентрації, розважливості, а також розсудливості.
— Не знаю, чи є у нас щось справді схоже, але дуже хочеться вірити у це. Можливо, саме такі риси необхідні мені, щоб продовжувати залишатися у пані Фортуни на гарному рахунку і рятувати ще більше життів тих, хто сьогодні усьому світу показує приклад сталевого характеру і незламної волі, — підсумував 25-річний бойовий медик.
Фото автора
