Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, Ростислав ще був підлітком і навчався у школі. Вже тоді юнак розумів, що швидко та легко це все не закінчиться. Нерідко роздумував про армійське майбутнє, але як не шукав у собі потрібних, на його думку, якостей військового, так і не знаходив. Тому обрав цивільний виш, однак військову кафедру таки закінчив. А вже у лютому 2022 року зрозумів, що помилявся, вишукуючи якісь особливі риси характеру, щоб стати військовим. Як виявилося, достатньо просто любити свою землю і мати бажання захищати все, що тобі дороге.
Ось з такими думками 23-річний хлопець прийшов до ТЦК та СП у перші дні широкомасштабного вторгнення рф в Україну. Проте там йому сказали, що він занадто молодий та й досвіду АТО/ООС немає, тож відправили додому.
— Звісно я був обурений, пробував сперечатися, але мені сказали, що ще встигну повоювати, та не зараз, — пригадує Ростислав. — Дзвінка я чекав більше ніж рік. Весь той час займався волонтерством та пригадував все, чого навчали на військовій кафедрі. Але коли з ТЦК мене направили на тримісячні курси підвищення кваліфікації, зрозумів, що я нічого не знаю. Наші викладачі мали за плечима колосальний бойовий досвід і навчали, як-то кажуть, без зайвої води, лише по суті. Заняття проводили переважно не за партами, а на полігонах, максимально вбиваючи нам у голову те, що дійсно стане в пригоді на полі бою.
По завершенню курсів Ростислав потрапив до Херсонської бригади тероборони. Нині командир взводу вогневої підтримки молодший лейтенант на псевдо «Мадара» разом із підлеглими завжди там, де його побратими потребують допомоги.
— У разі потреби ми висуваємося до підрозділів, щоб прикрити їх вогнем чи дати відсіч окупантам великокаліберними кулеметами. Хоча в моєму взводі практично всі зі значно більшим досвідом, ніж я, але це не проблема, навпаки: для мене це стимул ще більше навчатися, аби бути гідним звання їх командира, — говорить Ростислав.
Періодично воїни взводу вогневої підтримки відбивають ворожі атаки, жодної позиції вони ще не втратили. У час відносного затишшя захисники тренуються та вивчають зразки нового озброєння, що надходять до підрозділу. А ще Ростислав з гордістю розповідає про настрій своїх підлеглих.
— Вони постійно рвуться в бій, ніхто не жаліється на умови, втому чи ще на щось, не бажають відсиджуватись по посадках — мріють нищити окупантів і крок за кроком звільняти від нечисті українські землі. Розуміючи, що я відповідаю за таких неймовірних людей, готовий на все і навіть більше, — запевняє «Мадара».
Фото Дмитра Завтонова
