Це критично необхідний крок для адаптації Збройних Сил України до реалій війни нового покоління. Розбираємося, як Україна переходить від ситуативних…
У складі Сухопутних військ ЗСУ створюють Об’єднані сили швидкого реагування (ОСШР).
10 липня 2026 року відповідний указ підписав Президент України Володимир Зеленський.
Які саме військові частини увійдуть до ОСШР, офіційно поки не розкривають. Відомий лише загальний задум: об’єднати штурмові підрозділи з безпілотними, артилерійськими та іншими компонентами, необхідними для швидких дій на найскладніших ділянках фронту.
Однак указ лише закріпив процес, який визрівав щонайменше два роки. За цей час українська армія шукала модель, здатну повернути маневр у війну, де противник дедалі глибше вгризається в землю, а будь-яке накопичення сил миттєво виявляють із повітря.
У таких умовах класична механізована бригада з її масивним логістичним і адміністративним «хвостом» не завжди здатна швидко перетворитися на ударний резерв для кризової ділянки фронту.
Перед українським командуванням постало інше завдання — створити силу, яку можна оперативно зосередити на визначеному напрямку, зберегти темп операції та водночас не виснажувати лінійні бригади.
Відповідь поступово формувалася безпосередньо на полі бою: спочатку у вигляді окремих штурмових батальйонів, згодом — полків. Саме їхній бойовий шлях, здобутки та проблеми стали основою для створення ОСШР.
Від батальйонів до полків: як ЗСУ шукали новий ударний інструмент
Потреба у спеціалізованих штурмових частинах виникла під час найважчих кампаній повномасштабної війни. Лінійна піхота не могла однаково ефективно місяцями утримувати рубежі й водночас виконувати надскладні наступальні завдання. Для прориву укріпленої оборони потрібне було окреме, максимально мобільне й добре підготовлене ударне вістря.
Про специфіку цієї роботи влучно сказав начальник Генерального штабу ЗСУ генерал-лейтенант Андрій Гнатов:
«Штурмувати позицію або об’єкт противника — це одна з найважчих піхотних задач».
Штурмовикам доводиться долати мінні поля й інженерні загородження, вступати у ближній бій і діяти під постійним контролем ворожих дронів. Тут недостатньо просто добре стріляти. Потрібні психологічна стійкість, відпрацьована до автоматизму взаємодія та командири, здатні змінювати рішення вже під час бою.
Такий досвід неможливо щоразу формувати з нуля. Його почали накопичувати в окремих частинах — зі своїми програмами підготовки, сталими бойовими групами та командирами.
-
- Військовослужбовці 33-го окремого штурмового полку під час урочистої посвяти після завершення курсу підготовки
-
- Військовослужбовці 33-го окремого штурмового полку під час урочистої посвяти після завершення курсу підготовки
-
- Військовослужбовці 33-го окремого штурмового полку під час урочистої посвяти після завершення курсу підготовки
-
- Військовослужбовці 33-го окремого штурмового полку під час урочистої посвяти після завершення курсу підготовки
-
- Військовослужбовці 33-го окремого штурмового полку під час урочистої посвяти після завершення курсу підготовки
Водночас нові штурмові формування не створювали як альтернативу Десантно-штурмовим військам. Головнокомандувач ЗСУ генерал Олександр Сирський пояснював різницю просто: ДШВ здатні тривалий час вести наступальні й оборонні операції, діяти в рейдах у глибині оборони противника.
Штурмові полки мають іншу роль — бути швидким резервом. Вони не прив’язані до конкретної смуги фронту й повинні з’являтися там, де оборона починає хитатися або виникає можливість для контрудару.
Спочатку ці спроможності концентрували в окремих штурмових батальйонах. Коли вони довели свою ефективність у боях, окремі підрозділи почали масштабувати до полкового рівня.
Так у Сухопутних військах з’явилися 1-й, 33-й, 210-й («Берлінго»), 225-й та 425-й («Скеля») окремі штурмові полки. Вони мали різне походження й власну бойову історію, але їх об’єднувала спільна логіка застосування.
Полк мав стати золотою серединою між батальйоном і бригадою: потужнішим за перший, але значно мобільнішим за другу. Без громіздкого тилового «баласту», проте з достатнім запасом сил, щоб виконувати складні бойові завдання.
Такий підрозділ мав швидко висуватися на кризову ділянку, проривати оборону або відновлювати втрачені позиції, після чого передавати рубіж лінійним частинам.
Місце штурмових формувань у сучасній війні командир 1-го окремого штурмового полку Дмитро «Перун» Філатов пояснював так:
«Переоцінити важливість штурмових формувань у сучасній війні точно не можна. Скільки ти не будеш перебувати в обороні, ти не виграєш, не переможеш, поки не почнеш атакувати противника. Обороною війну не виграти».
Водночас, за його словами, такими можливостями не можуть однаково володіти всі частини: штурмова робота потребує специфічного бойового досвіду, суворої дисципліни та постійного пошуку нових рішень.
Випробування маневром: від Курського прориву до самостійного наступу
Бойовий досвід став головним рушієм еволюції штурмових підрозділів. За два роки вони пройшли шлях від передових загонів у великій загальновійськовій операції до мобільного резерву, який перекидали на найнебезпечніші ділянки фронту, а згодом — до сили, здатної самостійно проводити наступальні операції.
Курщина стала моментом, коли експеримент із штурмовими батальйонами вперше перевірили у великій наступальній операції. Її задум вимагав непомітно накопичити війська, прорвати прикордонну оборону росії та розвинути успіх ще до того, як противник підтягне резерви й відновить управління.
За даними дослідження Центрального науково-дослідного інституту ЗСУ, Силам оборони вдалося досягти оперативної раптовості навіть в умовах «прозорого поля бою». 80-та та 82-га десантно-штурмові бригади обійшли Суджу з півночі й продовжили наступ углиб російської території, не загрузнувши основними силами в міських боях.
Саме штурмові батальйони стали ударним авангардом операції. Як зазначав Олександр Сирський, першими російську оборону прорвали 33-й і 225-й окремі штурмові батальйони.
(Бійці ударної групи «Чорний лебідь» 225-го окремого штурмового батальйону проривають оборону противника на кордоні з рф під час Курської операції. Відео оприлюднили у вересні 2024 року.)
225-й батальйон зачищав прикордонну смугу в районах Ніколаєво-Дар’їного, Дар’їного та Любимівки, після чого виходив у тил російських опорних пунктів. На одному з них українські військові взяли в полон 107 окупантів.
Восени модель витримала й оборонну перевірку: 33-й батальйон брав участь у новому прориві біля Нового Путі, а 225-й відбивав механізовані атаки біля Зеленого Шляху.
«Кількісно переважаючого противника можна перемогти лише нестандартними ходами. Курська операція стала саме такою», — наголошував Олександр Сирський.
За його словами, успіх забезпечили не лобові атаки, а швидкі дії малих груп, які обходили позиції, працювали з флангів і заходили ворогу в тил. Курщина стала першим доказом того, що новий підхід працює.
Донбас: фронтові «пожежні команди»
На Курщині штурмовики відкривали шлях основним силам. Донбас поставив перед ними інше завдання — не дати фронту розсипатися там, де противник уже вклинився в оборону.
На Покровському й Торецькому напрямках, у районі Часового Яру та на інших кризових ділянках штурмові полки стали мобільним резервом. Їх перекидали туди, де звичайного поповнення лінійної піхоти вже було недостатньо й ситуацію міг виправити лише швидкий контрудар.
Однак роль «пожежної команди» не зводилася до того, щоб закрити пролом і перейти до оборони. Штурмовики мали перехопити ініціативу та нав’язати противнику активний бій.
«Агресивний стиль ведення бойових дій означає, що ми завжди націлені на знищення противника. Якщо противник слабкий, ми його точно будемо продавлювати. Якщо противник сильний, то будемо його виснажувати, діяти маневром і знищувати якомога більше ворогів, щоб отримати змогу просуватися вперед», — пояснював Дмитро Філатов.
Найпоказовішою «пожежною командою» став 425-й окремий штурмовий полк «Скеля». Його підрозділи залучали до стабілізації Покровського напрямку, ліквідації локальних проривів і повернення щойно втрачених позицій.
Штурмові полки не мали постійної смуги. Їхньою смугою ставала та ділянка фронту, де в конкретний момент було найважче.
Дніпропетровщина: перший власний наступ
Наступним етапом став перехід від контрударів до самостійних наступальних дій. У липні 2026 року таку операцію провів 425-й полк на Дніпропетровщині.
За повідомленням «Скелі», десятки штурмових груп одночасно перейшли в наступ. Полк заявив про просування на 25 кілометрів, повернення понад 120 квадратних кілометрів території та звільнення Тернового, Запорізького, Новогеоргіївки, Вороного, Січневого й Маліївки.
Також українські військові взяли під вогневий контроль важливий логістичний маршрут через Темирівку, що дозволило збільшити глибину роботи ударних дронів.
За два роки штурмові підрозділи пройшли три різні ролі: авангард прориву, мобільний резерв і самостійна ударна сила.
Але саме цей розвиток оголив іншу проблему. Що масштабнішими ставали завдання, то складніше було використовувати штурмові полки в межах старої системи управління.
Пастка «приданих сил»: навіщо штурмовикам знадобилося єдине командування
Підрозділи, створені як єдиний ударний кулак, у бою нерідко розбирали на окремі батальйони, роти й штурмові групи, передаючи їх у підпорядкування різним бригадам, корпусам і угрупованням.
У результаті один полк міг одночасно воювати на кількох напрямках — за різними задумами, під різним командуванням і з різними можливостями вогневої підтримки.
Саме про це відкрито говорив представник 425-го окремого штурмового полку «Скеля» Костянтин «Немо» Русанов:
«Полк виконує завдання в підпорядкуванні інших підрозділів, тому часто командири „Скелі“ не самі вирішують, що і як робити на полі бою».
На момент цієї заяви підрозділи «Скелі» були розосереджені одразу у дев’яти різних смугах відповідальності. Фактично полк перетворився на набір окремих бойових груп, які працювали всередині чужих систем управління.
Костянтин Русанов «Немо» із 425 штурмового полку «Скеля»: «Ми працюємо там, де гаряче»
Це породжувало дві пов’язані проблеми. Перша — залежність від зовнішньої підтримки. Друга — розірване управління: одні командири готували людей, інші ставили бойові завдання, треті відповідали за їхнє забезпечення, але весь процес не був зосереджений в одних руках.
Разом із цим розмивалася і відповідальність за результат. Навіть добре підготовлений підрозділ втрачав частину своїх переваг, якщо його вводили в бій без єдиного задуму та сталої взаємодії з силами підтримки.
Водночас проблеми попередньої моделі не обмежувалися організацією бойового застосування. Резонанс довкола 425-го полку «Скеля» через повідомлення про можливе насильство, неналежне поводження та порушення прав військовослужбовців показав: нова структура має змінити не лише схему підпорядкування, а й стандарти роботи з людьми.
Підозра у побитті капелана та підполковника: ДБР затримало військового полку «Скеля»
Щодо окремих епізодів тривають розслідування, тому остаточну правову оцінку мають дати правоохоронні органи. Водночас бойова репутація частини, складність завдань чи інтенсивність підготовки не можуть виправдовувати приниження, насильство або нехтування життям і здоров’ям військових.
Відповіддю на ці накопичені проблеми мають стати Об’єднані сили швидкого реагування.
«Це має бути сучасна штурмова складова, технологічна. ОСШР мають поєднати боєздатність штурмових військ із необхідною безпілотною, артилерійською та іншими складовими для максимально оперативного реагування на фронті», — пояснив Володимир Зеленський.
Як зазначив речник Генерального штабу ЗСУ Дмитро Лиховій, ОСШР не призначені для постійного утримання визначених ділянок фронту. Їх мають застосовувати на найважливіших напрямках — для швидкого реагування на загрози, посилення угруповань, проведення наступальних і контрнаступальних дій, стабілізації обстановки та оволодіння важливими рубежами й об’єктами.
На першому етапі ОСШР створюють у складі Сухопутних військ. Надалі вони можуть стати окремим родом сил ЗСУ.
Але головне питання не в назві й не в місці нової структури у військовій ієрархії. Вирішальним стане те, чи вдасться поєднати швидкість і наступальну силу штурмових частин із єдиним управлінням та чіткою відповідальністю — і за результат операції, і за людей, які її виконують.
Хто має очолити ОСШР
Розбудовувати Об’єднані сили швидкого реагування Володимир Зеленський визначив Героя України, бригадного генерала Дмитра Волошина — бойового командира з багаторічним досвідом служби у Десантно-штурмових військах.
Із 2008 року він пройшов шлях від молодшого офіцера до командира великих з’єднань, служив у різних частинах ДШВ, зокрема у 25-й, 81-й та 46-й бригадах. У 2024 році Дмитро Волошин очолив 82-гу окрему десантно-штурмову Буковинську бригаду.
Під його командуванням «буковинці» виконували складні оборонні завдання на Харківщині, а згодом стали однією з ключових сил Курської операції. У квітні 2025 року Волошин очолив 8-й корпус ДШВ, отримавши досвід управління оперативно-тактичним об’єднанням корпусного рівня.
Тепер йому належить перенести цей досвід у нову структуру — об’єднати штурмові частини в систему, здатну діяти швидко, технологічно та за єдиним задумом.
Своє бачення такого ударного угруповання Волошин сформулював ще до створення ОСШР:
«Я маю дуже велику надію, що мені визначать задачу бути ударним угрупованням. Тому треба випереджати ворога за рахунок технологій, тих-таки безпілотних систем».
Не менш важливим є принцип постійного управління. Командир має відповідати не лише за ведення бою, а й за підготовку підрозділів, планування операції та безпеку військовослужбовців. Саме ця логіка має стати одним із фундаментів нової структури.
Крок до асиметричної війни
Створення ОСШР — черговий крок до асиметричної, високотехнологічної та маневреної моделі війни. Водночас це закономірний етап розвитку українського воєнного мистецтва в умовах безперервної технологічної гонки.
По суті, нова структура має зберегти швидкість, ініціативу й наступальний досвід штурмових полків, але водночас виправити те, що обмежувало їхню ефективність: розірване управління, залежність від суміжників і проблеми у ставленні до особового складу.
Тому успіх ОСШР визначатиметься не лише здатністю швидко проривати оборону або гасити кризу. Не менш важливо, чи вдасться поєднати наступальну агресивність із технологічною перевагою, єдиною відповідальністю та збереженням українського воїна.
