Тут навчаються ті, хто мріяв про небо з дитинства, і ті, кого до армії привела сама війна. Але всіх їх об’єднує одне — чітке розуміння, заради…
До великої війни Дмитро викладав в одному з українських вишів зарубіжну літературу, літературознавство та інші філологічні дисципліни.
— Мій шлях як науковця та викладача розпочався з любові до книжок — я з дитинства багато читав. У мене була чудова вчителька зарубіжної літератури, яка прищепила мені це захоплення. І вже з 7–8 класу я мріяв досліджувати літературу та вивчати літературознавство.
У 2011-му Дмитро закінчив університет, згодом пройшов кар’єрний шлях від лаборанта кафедри до, власне, викладача. А ще за деякий час здобув учене звання доцента.
Викладаючи свої предмети, Дмитро часто обговорював зі студентами твори про війну.
— Я думаю, люди, які читають таку літературу, роблять висновки стосовно війни. А от ті, хто не читає… Ну, от візьміть пересічного виборця росії і запитайте, що він прочитав вже після того, як закінчив школу, коли вчителька поклала указку, якою била його по пальцях і змушувала вивчати твори Толстого і Достоєвського. От я впевнений, що якби вони читали своїх класиків і закордонних, за путіна не голосували б… Та і їхній «вождь», припускаю, не читав книжок, бо якби він хоч трохи володів азами історії та літератури, таку маячню про подаровану комусь національну ідентичність, не ніс би. Ідентичність формується століттями, а не так — «ой, захотілося бути українцем, ну, й буду». Путін і сам дурень, і говорить для таких же, як він сам. І справедливо вважає, що його вузьколобим «підданим» усе зайде.
Серед українських авторів улюблений твір Дмитра — «Енеїда» Котляревського.
— Як на мене, це надзвичайний твір — приклад постмодерну, при тому, що до виникнення самого постмодерну на момент створення «Енеїди» було ще років 300–400. Котляревський — автор, який набагато випередив свій час. Цінність «Енеїди» зберігає актуальність і донині — і в цьому суть хорошої літератури. Знаєте, погана література — вона застрягає в житті автора, а хороша — переживає його на століття. «Енеїду» для своїх студентів я пояснював саме як постмодерний твір, який критикує вади суспільства, які, в цілому, характерні для кожного наступного покоління. Цей твір — така собі «футурама», яка може в несерйозному контексті розказати про серйозні речі…
А щодо російської літератури Дмитро, в нещодавньому минулому викладач, а тепер воїн, висловлюється однозначно — з усіх дисциплін її треба прибрати, адже тепер російська мова і російська культура в Україні звучать як насмішка, і завжди сприйматимуться крізь призму ворожої пропаганди.
— Можливо, лише особливо «стійкі» науковці повинні вивчати її, аби розуміти безпосередньо літературний процес, процес формування пропаганди, — зазначає науковець.
… Торік 24 лютого Дмитро полишив улюблену викладацьку справу. Дочитавши крайню пару, чоловік прибув до ТЦК та СП, аби стати на захист України від російської орди, яка широким фронтом пішла на нашу країну.
— Коли у 2014 році відбувалися події на Донбасі, я сам себе почасти обманював, типу «це ж не справжня війна», «у нас для того, щоб воювати, є армія, це робота професійних військових». Але 24 лютого 2022-го прийшло розуміння — відсиджуватися неприпустимо, лише всі разом ми зможемо дати відсіч окупантам. Крім того, я не міг допустити, щоб мої студенти, по суті — діти, йшли воювати. У нас достатньо дорослих чоловіків.
Спочатку Дмитро виконував певні завдання у складі роти охорони, але вже за 3 місяці став до лав одного з батальйонів окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.
Незабаром чоловіка та його побратимів перекинули на найгарячіший на той момент напрямок — під Бахмут.
— Для мене це був перший справжній бойовий досвід. І, як здавалося, — найпекельніше місце на землі. Постійні ворожі атаки, наші штурми, бої в Соледарі. Найскладнішим на той момент стало приборкання власного страху. Але згодом звикаєш до всього, навіть до війни…
Саме там, на Донбасі, Дмитро втратив свого близького товариша, з яким розпочинав військову службу. Вони обидва перебували на спостережному посту, коли поряд лягла ворожа міна. Друг Володимир опинився до неї ближче…
З боями під Соледаром князівський воїн порівнює хіба що спекотне літо 2023-го під Куп’янськом.
— 1 серпня окупанти здійснили чергову спробу наступу. По наших позиціях тоді відпрацювали «Сонцепьоки», а потім почалися «м’ясні» штурми, контактні бої, які не вщухали годинами. Це дуже виснажувало морально і фізично. Але водночас відчувалося, наскільки згуртований наш підрозділ — діє як єдиний механізм, а кожен з нас — його гвинтик. Йде російська піхота — ти відпрацьовуєш по ній з АГС, зупиниш, притиснеш до землі, а тут і хлопці починають гатити з автоматів та великокаліберних кулеметів. Потім знов я — так і чергувалися.
Згадує Дмитро і про те, як під час контрнаступальної операції на Харківщині, яка відбулась рік тому, його підрозділ першим зайшов до селища Чкалівське та підняв там синьо-жовтий державний прапор. Воїн розповідає, що просування українських підрозділів на їхньому напрямку було надзвичайно швидким — спрацював ефект несподіванки, ворог тікав, не обороняючись. «Окриляла» і реакція жителів звільнених населених пунктів.
— Це, мабуть, найсвітліші емоції, які я відчув з початку великої війни. Люди підходили, плакали, обіймали, дякували… Саме тоді я зрозумів, що означає бути Захисником!
Після перемоги Дмитро планує повернутися до наукової та викладацької діяльності — каже, що сумує за колишнім життям, але завжди із вдячністю згадуватиме все, через що довелося пройти на війні:
— Це, можливо, дивно звучить, та зараз я відчуваю себе на своєму місці. Мені складно уявити, що би я робив, чим би я займався, якщо б не пішов воювати. Та й своїм майбутнім дітям я зможу сміливо і з гордістю відповісти на запитання, що я робив, коли ворог намагався знищити мою державу…
Фото автора
