До ініціативи наразі долучилися понад 100 військових частин Сил оборони України, які вже знищили понад 17 000 розвідувальних та ударних…
«Ось наш „невмирущий“!» — так мені в одному з батальйонів окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка представили худорлявого сивого танкіста із живими, але втомленими очима.
— Старший лейтенант Віталій, позивний «Кащей», командир взводу, — трохи сором’язлива усмішка, міцне рукопотискання.
На моє запитання «а чому, власне, „Кащей“?» знизує плечима:
— Та я і сам не знаю, мабуть, чимось схожий.
Про себе розповідає коротко і неохоче — закінчив у Харкові автодорожній інститут, військову кафедру, а з початком широкомасштабної війни став танкістом, командиром взводу.
Перші бої Віталій провів на Херсонщині, коли було завдання не випускати росіян з одного з населених пунктів.
— Від розвідників ми дізнались, що повинна виходити колона. Стали на позицію, чекаємо. Бачу, як спочатку вискочив якийсь танчик, без жодних знаків розрізнення. Ну, ми знали, що наших там немає, до того ж був наказ — нікого не випускати. Ну, нікого, так нікого. Навідник відкрив вогонь, танчик почав маневрувати, ми його загнали в посадку. П’ятий чи шостий постріл був навздогін, він вже там сховався, але більше тією дорогою ніхто не виходив — росіяни зрозуміли, що їх чекають з усією нашою танкістською гостинністю.
Потім були інші бої, але найбільш запам’ятався один епізод.
Той день Віталій вважає своїм другим днем народження… Їхній підрозділ висувався невеликою колоною. Танк Віталія йшов майже у її хвості, позаду був бронеавтомобіль «Козак».
— У той день в наш танк влучив ворожий ПТКР (протитанкова керована ракета. — Авт.). Я тоді дійсно побачив, як то кажуть, «око Саурона». Червона пляма, чорна крапка всередині та якийсь вихор позаду. Бачу його в триплекс, навіть подумати нічого не встигаю — таке враження, що летить прямо в тебе. Заряд був кумулятивний, влучив в гармату перед маскою, пропалив ствол — довжина пробоїни була сантиметрів тридцять і ширина сантиметра два-три. І тут пішли прильоти нам у правий борт, «Козак», що йшов за нами, росіяни теж підбили — він вибухнув так, що його башту відкинуло. Я кричу механіку-водію старшому сержанту Андрію в ТПП (танковий переговорний пристрій. — Авт.) «Відкат, відкат!», але він не чує. В нас повний конвеєр (автомат заряджання, де розміщуються постріли. — Авт.), всі 22 постріли на місті, навідник встиг лише один постріл зробити, потім гармату заклинило. Танк заглух. Завести його Андрій зумів, але машина вже майже не слухалась. Якимось дивом вивели танк з-під обстрілу, сховалися в посадці. Танк горить, іскри сиплються, в навідника вже спина обпалена, я дав команду покинути машину, бо головне було врятувати людей, — згадує Віталій.
…Навідник танка солдат Олексій вистрибнув з башти. Задихаючись від диму, відмахуючись від полум’я, він оглянув машину, що палала. На щастя, загоряння йшло з МТВ (моторно-трансмісійного відділення. — Авт.), в бойовому відділенні вже було повно диму. Усміхаючись, Олексій згадує, що жодних думок не було, крім однієї — швидше витягти своїх:
— Перше, що я побачив, що механік-водій старший сержант Андрій ніяк не може люк відкрити. Там, мабуть, шток люка зігнуло. Я ногами почав відбивати його, відбив і побачив, що механік вилізає з танка, ще й автомат з собою тягне, а я свій полишив. Ну, думаю, треба повернутися, забрати. Потім бачу — люк командира привалений великою важкою гілкою, Віталій теж не може вибратися. Відтягнув оцю дровеняку, бачу — командир вилізає. Відбігли з «механом» метрів двадцять, впали, чекаємо на командира, а нас криють вже по повній — над нами ворожа «пташка» зудить, а командира все немає… Нарешті з’являється — теж автомат не залишив.
Потім кілометрів шість уходили посадкою пішки.
…Старший лейтенант Віталій на питання, що, на його думку, найважливіше, каже:
— Я вважаю, що дуже важливо — це злагодженість екіпажу. Колись я чув, що механіку не потрібно чути зовнішній зв’язок. Я з цим не згоден — в мене в танку він все чує. І він починає робити те, що я йому тільки намагаюсь сказати. В бою ці секунди дуже важливі — так, він може почати відкат раніше, ніж я натисну тангенту, і не раз бувало, що ми встигали відійти за секунди до прильотів.
Механік-водій Андрій доповнює:
— Так, довіряти один одному — дуже важливо. Одного разу я влетів у глибоку калюжу з брудом, триплекси заліпило багнюкою, нічого не бачу, але командир дуже чітко мені все казав — ліворуч, праворуч, прямо, яку передачу увімкнути. Вийшли, виконали завдання, потім я протер триплекси…
Я дивився на цих людей, і вкотре переконувався в своїй давній думці: наші танкісти міцніші за танки, на яких воюють.
Фото автора
