«Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий…
«Били, б’ємо і битимемо ворогів…» — ці слова є фронтовим кредо підполковника Валентина Мельника, начальника артилерії однієї з військових частин ЗС України.
Підполковник Валентин Мельник зі ЗС України звільнився у 2005 році. Перед тим, як зняти військовий однострій, обіймав посаду старшого помічника начальника артилерії 95-ї окремої аеромобільної бригади.
— Починаючи з 2012 року працював помічником голови Житомирської обласної організації ТСО України і був цілком задоволений життям, — розповідає Валентин Миколайович. — Але в березні 2014-го, коли на Сході країни почали піднімати голови сепаратисти і ситуація з кожним днем загострювалася, був призваний до війська. Влітку 2014-го, коли на українську землю зайшли перші російські батальйонно-тактичні групи, я обіймав посаду старшого офіцера ракетних військ і артилерії одного зі з’єднань ЗС України. Наша частина вже тоді вела бої з московитами та їхніми посіпаками — сепаратистами «місцевого розливу».
Тоді я вперше у своєму житті побачив, як гинуть, чинячи спротив сепарській заразі, молоді хлопці. Як на мене, то війна московитів проти нас розпочалася саме тоді, навесні 2014-го. Так, за масштабами її не порівняєш із сьогоднішньою, але як ще назвати події, коли тебе «накривають» артобстрілами і ти знаєш, що це роблять не трактористи, як називав їх путін, а кадрові військовослужбовці чужої армії?
У березні 2015-го Валентин звільнився з армії. Але вже за 2 місяці прийшов до військкомату і написав рапорт з проханням призвати на військову службу!
— Тобі першому скажу, що змусило мене вдатись до цього кроку, — говорить він. — Змінюючи армійський однострій на цивільний одяг, сподівався, що ось-ось бойові дії закінчаться. А коли побачив, що цього не буде, не всидів на домашній канапі. Більшість друзів, знайомих не зрозуміли мене, мовляв, маєш пенсію, пристойну роботу, а тягне за пригодами. Та вабили мене не пригоди, а почуття справедливості. Адже на Сході гинули українці, значно молодші і менш досвідченіші за мене, яким ще жити й жити, а я, фахівець своєї справи, підготовлений для війни і фізично придатний до служби, мав сидіти вдома? Ось приблизно так я розмірковував на той час. Прохання призвати зрозуміли — і незабаром я вже був офіцером-десантником.
З часом вдруге був звільнений у запас. У цивільному житті працював помічником голови Житомирської обласної організації ТСО України з підготовки кадрів. Робота подобалася і приносила моральне задоволення. Не думав Валентин Миколайович, що доведеться і втретє одягти військову форму, коли настав лютий 2022 року.
— У повітрі давно, як мовиться, пахло війною, — каже Мельник. — Ну а коли я дізнався, що кацапи підтягли до кордону, окрім армійських підрозділів і військової техніки, ще й мобільні станції переливання крові, то зрозумів: ось-ось почнеться…
На світанку 22 лютого Валентин Миколайович і його сім’я прокинулися від вибухів: росіяни «накривали» Житомир «Іскандерами». Відразу зрозумів: потрібно йти до війська знову. Сьогодні підполковник виконує бойові завдання на одному з найгарячіших напрямків нашого контрнаступу. Посада — начальник артилерії бригади спеціального призначення. Лише зважаючи на повну її назву, нескладно здогадатись про завдання, що покладаються на її особовий склад загалом і артилерію зокрема. На озброєнні здебільшого самохідні артилерійські установки радянського зразка «Гвоздика». Він жартує, що вони його ровесники, мовляв, офіцерську кар’єру після закінчення Хмельницького артилерійського училища розпочинав саме на них. Незважаючи на фізичну і моральну застарілість «Гвоздик», вони все ж добре дошкуляють ворогу: гармашів недаремно називають богами війни. Є також і «Богдани» — САУ українського виробництва, які добре себе зарекомендували.
Про бойові будні Валентин Миколайович не став детально розповідати, обмежившись кількома словами, мовляв, головне наше завдання — вогнева підтримка військ і знищення оборонних рубежів ворога. Але якщо взяти до уваги той факт, що бригада брала участь у боях під Бахмутом, Кремінною і сьогодні її підрозділи там, де «дуже гаряче», нескладно здогадатись, що і будні в нашого героя гарячі. Підполковника Міністр оборони України нагородив вогнепальною зброєю, а Головнокомандувач Збройних Сил відзнакою «Срібний хрест».
— Вважаю ці нагороди заслугою всіх своїх підлеглих, — каже він. — Мої хлопці дійсно є Богами війни. Так і напиши.
Вдома, у Житомирі, підполковника з нетерпінням чекає дружина Тетяна. У подружжя двоє синів — Максим і Андрій. Вони обидва у війську. Максим як солдат, а Андрій незабаром отримає офіцерське звання…
