Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
На війні людина постійно переживає щось дуже драматично, боляче, а частина подій взагалі може морально зламати. Здатність іронізувати щодо ситуації чи щодо себе допомагає прибирати драматизм і дозволяє пройти легше випробування.
— Завжди готовий бути неготовим, — із цієї жартівливої фрази розпочалося наше знайомство з командиром десантно-штурмового взводу окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського старшим лейтенантом Віктором.
Хлопець, попри свій молодий вік, вже має освітній ступінь «магістра», а в цивільному житті був викладачем у Криворізькому фаховому коледжі Національного авіаційного університету.
— Свій шлях до викладача я пройшов, як кажуть, із самих низів. Ще коли навчався на магістратурі, розпочав працювати в коледжі лаборантом, потім був завідувачем лабораторії, а після отримання диплома зміг стати викладачем, — розповідає Віктор. — Я навчав молодь працювати з комп’ютерною технікою, розповідав про всі тонкощі роботи з нею.
Після початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну хлопець самостійно прийшов у Криворізький ТЦК та попросив відправити його до війська.
— Враховуючи те, що я мав звання молодшого лейтенанта запасу, з ТЦК мене відправили до Військової академії (м. Одеса), де я протягом місяця проходив спеціалізовані курси. Після випуску мене розподілили на посаду командира кулеметного взводу підрозділу, що закінчував формування, тож дуже швидко я опинився на Херсонщині, але там брати безпосередню участь у бойових діях не довелося. Свій перший бойовий досвід я здобув у грудні минулого року під Авдіївкою, — говорить військовий. — Того зимового дня ворог атакував нас малими групами, використовуючи рельєф місцевості, яку вони добре знали. Ми перебували в посадці з голими деревами, які майже не давали ніякого захисту. Я керував діями свого підрозділу з КСП взводу по радіостанції та корегував вогонь великокаліберного кулемета, що був поруч зі мною. Той бій тривав приблизно 30 хвилин, але тоді мені здалося, що набагато більше. Нам вдалося завдати ворогу втрати у стрілецькому бою, а згодом за допомогою мінометів добити його під час відступу.
Потім були інші бої на цьому ж напрямку, відновлення, знову бої, вже біля Красногорівки…
— На війні найбільше запам’ятовуються бої, у яких твій підрозділ досягає результатів, що перевершують очікування. Одне з таких бойових зіткнень відбулося на початку нашого контрнаступу на Запорізькому напрямку. Нашому підрозділу з близько 20 осіб поставили завдання захопити посадку, де були ворожі укріплення. Ворог вже добре там закріпився, тож усе довкола було щільно заміновано. До цього вже було дві спроби інших підрозділів це зробити, але вони виявилися невдалими, — наголошує хлопець. — Перед штурмом, по цій посадці, як це відбувається завжди, відпрацювала наша артилерія, й ми пішли уперед. Першу групу одразу виявив ворог, і розпочався стрілецький бій, під час якого було вирішено відвести групу, щоб зберегти людей. Ми знову запросили артилерійську підтримку, яка чітко відпрацювала по ворожих вогневих точках, і знову пішли уперед. Першим був захоплений ворожий спостережний пункт, з якого по нас минулого разу працював кулемет. Ми вчасно побачили намагання ворога повернутися на позицію після артилерійського обстрілу, тож кинули туди гранату, а потім відкрили вогонь зі стрілецької зброї. Кулеметник загинув, а його помічник втік. Тим часом наша артилерія продовжувала працювати по посадці на відстані близько 100 метрів попереду від нас, щоб не дати ворогу оговтатися та вести по нас прицільний вогонь. Після того як ми вже захопили частину посадки, ворог злякався та втік. Як з’ясувалося, ворожий підрозділ становили здебільшого уродженці Якутії. У тому бою нам дуже допомагала авіарозвідка, яка передавала в режимі реального часу інформацію про всі пересування ворога.
За попередньою оцінкою, у посадці був розташований опорний пункт роти. Наші військові захопили багато трофейної зброї та документів. Найбільш цінним виявився мобільний телефон, де була карта з позначками російських укріплень на тому напрямку, яку одразу передали до вищого керівництва.
Віктор мріє якнайшвидше звільнити всі українські землі від російської нечисті. Після нашої Перемоги хлопець планує ще певний час послужити у війську, щоб бути впевненим, що вороги не повернуться, та виховувати власних дітей разом з коханою, якій нещодавно запропонував створити родину.
Фото автора
