Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Від початку широкомасштабного російського вторгнення в небі над Україною було збито тисячі російських об’єктів — безпілотників, ракет та літаків. А все тому, що 24 на 7 стоять на захисті наші вартові неба. Серед них і начальник обслуги відділення радіолокаційної розвідки радіотехнічної батареї одного з підрозділів повітряного командування «Південь» старший лейтенант Кирило.
Чоловік народився та виріс у Харкові. Після закінчення школи у 2016 році він жодної хвилини не думав про майбутню професію — завжди знав, що буде військовим. Воно й не дивно, адже за приклад мав дідуся, який з дитинства був для нього взірцем.
— Він багато розповідав мені про свій шлях у війську, завжди згадував минуле з теплою усмішкою, хоча випробувань на його долю випало чимало. Дідусь тривалий час служив в армії, але за певних обставин він перевівся до поліції. У 1986 році, коли сталася Чорнобильська трагедія, його підрозділ був в числі перших ліквідаторів аварії. Він один з небагатьох із його частини, хто зміг пережити страшні наслідки «ядерного вулкану». Дідусь завжди був поруч і підтримував мене, робить це й сьогодні, що неабияк важливо для мене, — розповідає Кирило.
Схвалив дідусь і вибір онука вступити до Харківського національного університету Повітряних Сил імені І. Кожедуба на спеціальність «Зенітні ракетні комплекси системи середньої дальності». У 2021 році Кирило закінчив навчання і був направлений у бригаду, де служить і досі.
За що б не брався молодий лейтенант, усе він робив із завзяттям. Відповідальний і вимогливий, він швидко став частиною великої військової родини. А ще Кирило, який з дитинства любив зброю і нерідко виїжджав зі старшими друзями на полігон, щоб повправлятися у стрільбі, здобув «срібло» у змаганнях на першість серед військових частин повітряного командування «Південь» зі швидкісної стрільби. Офіцер за результатами потрапив до збірної Повітряних Сил ЗС України і готувався вкотре випробувати себе на черговому чемпіонаті, але змагання відмінили через COVID-19. Так минали військові будні молодого офіцера аж до 24 лютого 2022 року.
— Тоді я був на позиції бойового чергування нашого дивізіону, куди приїхав 18 лютого на відновлення техніки. Десь о 3-й ночі бойова обслуга була переведена в повну бойову готовність, а вже о пів на п’яту у нас пролунав перший вибух. Я разом з іншими офіцерами підняв весь особовий склад та розпочав видачу зброї й спорядження, зайняли позиції. Тихо більше не було. Обстрілювали майже щодня. Ми тоді перебували в районі, куди з великою швидкістю просувалися російські війська. Наше головне завдання було забезпечити безпечний зліт і посадку наших пілотів та не допустити в район відповідальності ворожих літаків. Тому противник й гатив по нас що є сили. Наймасштабніший удар прийшовся на 1 березня — росіяни випустили по нас 9 ракет. На щастя, обійшлися без втрат особового складу, був лише один «трьохсотий», решта — з контузіями. У тому числі і я. Щоправда, за декілька місяців дізнався, що дістав не лише контузію, а й травму легень, тож довелося кілька днів провести в шпиталі, — пригадує офіцер.
Одразу після повернення з госпіталю Кирило знову заступив на бойове чергування, але вже в іншому дивізіоні. У бойовій обслузі він — офіцер виявлення та цілевказівок. Його завдання — сканувати повітряний простір, щоб вчасно виявляти ворожі цілі і зводити нанівець всі спроби ворога знищити нашу інфраструктуру.
На рахунку Кирила вдалих цілевказівок чимало, вже після 30-ї збитої ворожої цілі він перестав їх рахувати.
— Десь пів сотні рашистських ракет і безпілотників ми точно приземлили. Найбільше пишаюся знищеним «Картографом». Цей БПЛА призначений для проведення панорамної аерофото- та відеозйомки з можливістю передачі зібраної інформації на пункт управління в режимі реального часу. Його ворог застосовує для дорозвідки з метою коригування вогню артилерії або ракетних ударів. Словом, пакосна штука, яка дошкуляє нашим військовим, — пояснює офіцер.
За час широкомасштабного вторгнення Кирило та його побратими навчилися збивати хвалені російські цілі й показали окупантам, що українське небо — не місце для «прогулянок». І все це не на сучасних іноземних комплексах, працюють вони на ЗРК С-300. Він дозволяє знищувати цілі на дальності 75 км, на висоті 27 км.
— Звісно, наш комплекс багато в чому поступається сучасним іноземним, але в межах своїх технічних характеристик, а іноді й поза межами, виконує завдання. Найгірше — це коли він виходить з ладу, бо на відновлення його потрібні час і сили — той ліміт, який є завжди обмежений, — говорить Кирило.
Хоча офіцер повітряного командування «Південь» досить скромно розповідає про свою роботу, але насправді йому є чим пишатися. Не залишається його мужність та самовідданість й поза увагою вищого керівництва. Доказом того є державні нагороди старшого лейтенанта — медаль «Захиснику Вітчизни» та орден «За мужність» III ступеня. Їх він отримав за відбиття масованих ударів у важких умовах.
— Складність полягала в тому, що ракети ворог запускав з чотирьох сторін. Вони летіли групами і на низькій висоті. Ускладнювало завдання те, що у нас сектор огляду 105 градусів, адже потрібно було відпрацювати по одній стороні, встигнути розвернутися в другу, потім в третю, і на все це лічені секунди, враховуючи швидкість ракети, — пояснює офіцер. — Була ймовірність, що деякі з цих ракет ворог випустив і по нас, але ніхто не покинув позицій. Ми залишилися й виконали завдання — встигли виявити і знищити всі до одної цілі, за що нашу обслугу й нагородили.
Ось так буденно і без зайвого пафосу розповідає про свою роботу Кирило. Він запевняє, що це звичайна справа, адже для тих, хто захищає свою землю, не існує втоми. А коли ще й маєш додаткову мотивацію, то здатен на неможливі речі.
— Найважчий період я вже пережив. То були перші дні широкомасштабного вторгнення, коли треба було зібратися, а тебе з’їдає тривога за рідних: за матір і брата, які були в Харкові, за молодшу сестричку, яка була в бабусі й дідуся у Києві, за наречену, яка вже пережила справжнє жахіття у 2014-му на Донеччині. Потрібно було брати себе в руки. То важко. Особливо, коли дізнаєшся, що рашисти вкотре обстрілюють твоє місто і цілять не у військові об’єкти, а в парк, де так полюбляли гуляти харків’яни. Тоді постраждав мій брат, якого добряче нашпигувало осколками, а серед 11 загиблих був мій кум, — із сумом пригадує старший лейтенант.
Але той страх за рідних і гнів за полеглих друзів лише акумулює його лють, яка допомагає стояти на ногах. Навіть після того, як на тиждень лише декілька годин вдавалося поспати, коли, здавалося б, сил вже нема, а ти вдивляєшся в монітор і вишукуєш ворожі цілі. Пропустити — не маєш права, бо знаєш якими будуть наслідки…
— Ми мусимо мати сталеву витримку, мужність, і головне — бажання бути тут, щоб рятувати життя. Я обирав життя військового, коли вже йшла війна, і добре усвідомлював, що настане час — і вона розповзеться Україною. Чи шкодую про свій вибір? Навпаки, я ним пишаюся, бо знаю, що на своєму місці. Та й не час про щось шкодувати — треба рухатися вперед до перемоги, — говорить військовий.
На запитання, що насамперед він зробить, коли настане той найочікуваніший для кожного українця день Перемоги, Кирило відповідає одразу, без роздумів: «Знайду час оплакати всіх рідних і близьких, яких я втратив на цій війні. Зараз не до слабинок, бо треба думати про живих».
Фото з особистого архіву Кирила
