Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
20 вересня у Дніпрі в Музеї сучасної російсько-української війни розпочне роботу виставка художніх робіт «Зліпок Часу», яка поєднує інсталяцію, живопис, аудіо- та відеотрансляції. Про це кореспонденту АрміяInform розповіла авторка та організаторка виставки, кінорежисерка, учасниця російсько-української війни Лідія Гужва.
За її словами, художні твори, які об’єднують простір експозиції — це сукупний метафоричний образ українського сьогодення, сформований крізь призму досвіду військових, цивільних та спостерігачів.
На виставці представлена серія картин колишнього в’язня терористів, донецького художника Сергія Захарова «Календар українських Венер війни».
Інсталяції: «Вівтар Перемог», автор — випускник Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Антон Логов;
«Каплиця ЗСУїзму», автор — учасник бойових дій Дмитро Коломойцев;
«Сховище непрожитих емоцій та відкладених почуттів», авторка — учасниця бойових дій Лідія Гужва,
«Океан Скорботи», авторки — Лідія Гужва та Svetiljda Landar.
— Як виникла ідея створити цю виставку та який меседж несуть глядачу образи, символи і творчі інтерпретації сенсів сьогодення?
— Ідея зробити власну експозицію виникла, коли я вийшла з іншої виставки і зрозуміла, що не запам’ятала нічого конкретного з величезної кількості цікавих робіт.
Мені захотілось зробити не виставку-збірку робіт на певну тему, а створити простір, в якому кожна окрема художня робота буде направляти увагу глядача до заданого сенсу.
В ідеалі — виставку однієї роботи. Але коли почала думати про те, якою саме має бути ця робота, то обрані мистецькі твори вступили в моїй уяві в діалог. Врешті, кількість об’єктів збільшилась до шести, а якщо рахувати й звук — то їх сім. І, на мою думку, всі вони відображають найважливіші складові нашого спільного сьогодення.
Навіщо потрібна ця експозиція? У психологів існує думка що усвідомлення психічних процесів дає нам контроль над ними. Моя експозиція — це намагання усвідомити і надати фізичний вимір тим наймасштабнішим процесам, які відбуваються у психіці з початку вторгнення. Визнати і темну і світлу сторону цих внутрішніх метафор, погодитись з тим, що вони є. І йти далі. Крім того, це просто красиво. Мене обтяжує кількість краси, яку я бачу в світі. Я не хочу, щоб вона залишалася лише моєю, я хочу нею ділитися з людьми. Хочу показати художників, які викликають у мене захоплення, і розповідати про свої особисті сенси. Бо так дізнаюсь, що інші поділяють моє бачення, і ми можемо разом пережити момент впізнавання і єдності. А ці моменти дуже необхідні, щоб пережити цей буремний час.
— Якими ці особисті й спільні сенси є і про що сьогодні говорити важливо?
— Спочатку в задумці з’явились інсталяції «Вівтар Перемоги» та «Океан скорботи» навколо нього. Найголовніший об’єкт — «Вівтар Перемоги» Антона Логова. Бо віра в Перемогу — це те, що надає сенсу моїй щоденній діяльності. Готуючи експозицію, я говорила з багатьма людьми, і всі повторювали одне — з першої миті вони жодного разу не засумнівались у перемозі над ворогом. Було страшно, був розпач, був гнів, але віра в Перемогу ніколи не полишала нас. Це несуча конструкція, яка тримає решту всього.
Перемога України — найлогічніше явище в цьому світі. І одночасно — це сакральне почуття, яке десь глибоко всередині. Хтось з великих сказав, що віра — це передчуття реальності. Це про віру в Перемогу.
Я не одинока у своїй вірі, маю багато одновірців, бачу твори незнайомих людей, що присвячені Перемозі. І я розумію, що це потужне емоційне напруження викликане тим, що ціна цієї Перемоги занадто велика. Кожен з нас дорого заплатив за цю Перемогу. І не зі своєї волі. І ця ціна невіддільна від Перемоги. Тому її Вівтар, до якого ми всі прагнемо, височіє посеред «Океану Скорботи». Він відділяє глядача від Вівтаря — тому що лише вийшовши з нього, можна направду відчути всю повноту Перемоги. Але наразі Перемога все ще віддалена від нас в часі, це все ще ідея і предмети віри.
«Каплиця ЗСУїзму» — інсталяція Дмитра Коломойцева, військовослужбовця, який осмислює віру у Збройні Сили України в численних артефактах, що символізують воїнів за українську ідею — як живих, так і померлих. Тут і Тарас Шевченко, і Леся Українка, і генерал Залужний, і представники пантеону світових релігій, все, що підтримує нашу непохитну віру у Збройні Сили, які наразі є рушійною силою досягнення спільної Перемоги.
Мені здається, що нечесно говорити лише про мрії та майбутні досягнення, не згадуючи той вантаж, який ми несемо на цьому шляху.
Тому з вівтарем Перемоги конфронтує «Календар Венер української війни» роботи Сергія Захарова. Він, як людина, яка пройшла полон і тортури терористів, дійсно знає фізичний вимір людського страждання під час війни. Портрети реальних українських жінок є алюзією на понівечену статую Венери Мілоської, яка передає відчуття відбитку воєнного часу на джерелі земного життя — живому жіночому тілі.
«Сховище непережитих емоцій та почуттів»… Не знаю, чи треба це пояснювати. До широкомасштабного вторгнення я плакала, побачивши фотографію незнайомого загиблого воїна у стрічці ФБ.
Починаючи з 24.02.2022 я припинила відчувати сильні емоції горя. Я знаю, що вони є. Їх не може не бути. Занадто багато причин для почуттів та емоцій. Іноді вони прориваються нагору криком, іноді тремтінням. Але я ніколи в них не занурююсь. Тому що — там, всередині, мій особистий Океан. І я не можу собі дозволити туди пірнути, бо потону. А я не можу тонути, я маю наближати Перемогу. «Сховище» зроблено прозорим і реагує на звук сирени, що лунає як нескінченний рефрен наших буднів. Часто ми вже не усвідомлюємо цей звук, але Сховище все чує і все запам’ятовує.
Звукове оформлення експозиції — звуки сирен і оголошень про правила поводження в небезпеці, які я зібрала в перший день широкомасштабного вторгнення, який застав мене в Словʼянську. А також під час подорожей Україною — в Дніпрі, Києві та інших містах. Звуки і відео надані також підписниками соціальних мереж, які відгукнулись на моє прохання про допомогу у зборі колекції звуків війни.
Виставка триватиме два тижні і відбувається за підтримки Музею сучасної російсько-української війни та Центру підготовки підрозділів.
