Вони мали виконувати завдання. Саме тому імперія в усі часи споювала своїх підданих — для того, щоб наповнити скарбницю. Саме тому армію цілеспрямовано…
Наступ на Україну росія розпочала з анексії Криму навесні 2014 року. росіяни дуже ретельно спланували операцію із захоплення українського півострова. В епіцентрі кримських подій був генерал-полковник Михайло Коваль, який приїхав до Криму підтримати українських прикордонників, яких блокували російські силовики. російські спецслужби знали про приїзд українського генерала до Криму, вони вважали, що він привіз письмовий наказ — не здавати частини та застосовувати зброю, якщо росіяни підуть на штурм. До речі, на той момент закриті канали зв’язку з Києвом вже контролювалися російськими спецслужбами. Звісно, прослуховували вони і всі перемовини мобільним зв’язком. Генерал-полковник Михайло Коваль розповів журналістам Інформаційного агентства «АрміяІнформ», про ті події, про роботу спецслужб росіян, «зелених чоловічків» та подробиці свого викрадення…
— росіяни дуже ретельно готувалися до захоплення Криму. Це було очевидно. Місцева самооборона, ростовські козаки, які блокували прикордонні частини та підрозділи ЗСУ, всі вони були підготовленими та керованими спецслужбами росії. Першими у Крим зайшли підрозділи ГРУ росії. Згодом москва розпочала перекидати десантників, морпіхів. Микола Литвин викликав мене і каже: Михайло, ти знаєш Шаманова (на той момент командувач ПДВ росії. Нагадаємо, Михайло Коваль 22 роки прослужив у повітряно-десантних військах, навчався в академії Фрунзе, знав особисто багатьох російських офіцерів та генералів. — Авт.) треба вирішити питання деблокади кораблів прикордонної служби України та зберегти їх. Я кажу: Микола Михайлович, зрозумів. Але розмовляти з росіянами я буду при свідках, щоб потім не було ніяких викривлень та інтриг. Під час телефонної розмови біля мене сиділи два генерали — Юрій Аблаухов та Олександр Ліщинський. Спочатку я зателефонував Сердюкову (на той момент він був начальник штаба — перший заступник командувача військами Південного військового округу). Свого часу я був командиром батальйону, він командиром роти. Але трубку взяв його син, сказав, що батько у відрядженні. Набрав ще на два номери, але він так і не відповів. Тоді я вийшов на Шаманова. Кажу: Володя, привіт. Є питання по Криму. Мені треба зберегти людей. Він відповідає: брат, готовий допомогти, але моїх людей там немає. Там люди Колпаченка. А Колпаченко це колишній командир псковської повітряно-десантної дивізії. Шаманов, до речі, уродженець України. Він з Чугуєва, але зараз пишуть, що він росіянин. І генерал-лейтенант Колпаченко з Кіровоградщини, з Олександрії. Він був командувачем берегової оборони російського флоту. Але ми один одного знали. Він одразу відповів на мій телефонний дзвінок. Михайло Володимирович, що потрібно? Мені треба вивести заблоковані кораблі. На виході з балаклавської бухти стояв російський ракетний катер. Чи буде гарантія? Так, буде.
— З огляду на ситуацію у Криму та наміри росіян, навіть дивно, як Вам одним дзвінком вдалося домовитись про розблокування прикордонних кораблів?
— Насправді не все так просто складалося. Ми пішли до Литвина. Збираємо колегію, я коротко доповідаю. Назаренко проти запропонованого сценарію щодо виходу кораблів з бухти, Шешолін проти, адмірал Жибарєв, теж проти!
— Чому, яка аргументація?
— Кажуть, що треба залишати кораблі у бухті. Я їм нагадав про Грузію, коли росіяни окупували частину Абхазії і захопили грузинський флот, вивели на рейд і затопили. У підсумку ми дали команду вночі вивести кораблі на середину балаклавської бухти, вистроїли 12 вимпелів у кільватерний стрій. На світанку наші доповідають — до походу готові. І ці 12 вимпелів пішли. З головного корабля доповідають — російський корабель не відходить. Я телефоную Колпаченку. Олександр Миколайович, де ж наші офіцерські домовленості? «Все добре. Нехай кораблі йдуть». Я нашим капітанам кажу — йдіть далі. І російські кораблі починають відкривати нам фарватер. Усі 12 вимпелів вийшли і прийшли до Одеси. 23-й загін з Керчі не був заблокований і без проблем вийшли в Азовське море і прийшли до Маріуполя. А от Ялтинський прикордонний дивізіон, там командир дивізіону склав присягу на вірність російському народу і здав весь дивізіон росії.
— А як діяли керівники Азово-Чорноморського регіонального управління Державної прикордонної служби України у той період?
— А вони рвонули у Київ. Тому Литвин і сказав мені, що треба їхати до Криму. Продемонструвати, що там є керівництво, і наших людей підтримати. Це було 4 березня. Я швидко зібрався і за кілька годин рейсовим літаком приземляюсь у Сімферополі. В аеропорту вже були «зелені чоловічки». Мені вдалося вибратися з аеропорту задніми дворами. Забігаючи на перед, скажу, що незабаром я зрозумів, про мій візит до Криму російські спецслужби відразу дізналися і підготували план дій…
«Мене хапають за руки і ноги та починають бити по спині із криками „Бандера, на коліна!“ І це все знімалось на камеру»
— Яким був їхній задум?
— Якщо коротко, спочатку запропонувати перейти на їхній бік, якщо не погодиться — залякати, дискредитувати і діяти за ситуацією…
— Тобто, можливий був варіант і фізичного знищення?
— З огляду на те, як розвивалась ситуація, був момент, коли я подумав саме про це.
— На момент Вашого приїзду до Криму особовий склад відділення прикордонного контролю «Ялта» перейшов на бік росії. А управління прикордонних військ України в Криму?
— Регіональне управління вже було захоплено росіянами. Ми разом з полковником Сергієм Косиком їхали саме туди. На окружній дорозі Сімферополя він каже, треба заправити машину. Я вийшов з авто, раптом мене оточили «казачки». З ними був Мєрцалов (колишній офіцер української міліції, який у складі сил так званої самооборони координував дії російських силовиків у Криму і брав участь у захопленнях сімферопольського аеропорту, українських управлінь СБУ та МВС. Пізніше отримав нагороди від путіна. Серед живих його вже немає. — Авт.), який мені каже: генерал, вас у москві багато хто з військових знає, може ви перейдете на наш бік. Близько години я словесно відбивався від тієї банди. Я їм кажу, я тут, бо не можу залишити наодинці своїх підлеглих. Це мої бойові побратими. Мєрцалов погодився, щоб я зустрівся з підлеглими, але за умови, що не буду лізти у політику і розмовлятиму лише російською, щоб вони розуміли. До речі, постійно двоє його представників вели відеозйомку моїх розмов.
«Якщо ви, генерал, до 9 ранку не покинете Крим, то будете знищені разом із дружиною та дітьми полковника Сергія Косика…»
— Вам вдалося зустрітися з прикордонниками?
— Навколо регіонального управління були люди у горках з емблемами десантних військ та представники так званої самооборони Криму зі щитами. І тут перша провокація — раптом вибігає чоловік у нашій прикордонній формі зі словами «На штурм! На штурм!» Я роблю зустрічний удар у фізіономію. Він впав і на цьому все закінчилось. Мені дозволили зібрати наших прикордонників, їхніх членів сімей у парку. Я пояснюю їм ситуацію. Кажу, що прикордонник з кордону без наказу не йде, тому продовжуємо виконувати визначені завдання. У кого є сумніви, напишіть рапорт, щоб вас не вважали дезертиром. Були ті, які відразу написали рапорти.
Після того ми перемістилися в Балаклаву. Скрізь були блокпости росіян. На наших прикордонних машинах їздила місцева самооборона. Балаклавський загін морської охорони був повністю заблокованим російськими морпіхами. Тоді я зібрав жінок, адже моряків ми вже вивели до Одеси. Виступив перед ними. Трохи заспокоїв… Потім я зайшов у двір, за мною ворота зачинили і стою один перед їхньою самообороною. Всі в десантних тільняшках. Далі їхні спецназівці. Підходжу, представляюся. Кажу, ви знаходитесь на території загону морської охорони України. Якщо будете мародерити, то вас знайдемо і у вашому «Чикаго».
— А де це?
— «Чикаго» на російському сленгу спецназу — це н.п. Чучково, де бригада спецназу базується. Вони трохи відійшли. Мене покликав Мєрцалов. Думаю, напевно, вирішили інше місце знайти зі мною покінчити. За їхнім планом ми мали їхати у Севастополь. Я наполягав прямувати у Ялту. Під’їжджаємо до загону, який перейшов на бік росіян. Вискакує група людей, проколює колеса і починає розхитувати машину і кричать: «Де бандерівський генерал?!» Розумію, що зараз почнуть вибивати скло і все одно мене витягнуть. Я відкриваю двері, виходжу. Раптом мені в бік завдають удару битою. В очах потемніло. Підходить кремезний хлопчина і каже: «Хай бандера знає, як б’є старшина ВДВ». Відчуваю дикий біль. Мене хапають за руки і ноги та починають бити по спині із криками «Бандера, на коліна!» З мене зривають погони. І це все знімалось на камеру. Я крізь біль волаю, що на коліна не встану… Незабаром під’їхав джип і мене запхали всередину. В машині окрім мене було 5 чоловіків. Один з них відразу накинув мені на шию зашморг і затягнув. Інший, що сидів з боку з тату на руці ВДВ, постійно штрикав мене ножем у бік. Кров просочувалась через одежу. Ми рухались у невідомому для мене напрямку. І тоді я подумав, що можливо мене везуть якомога далі, щоб ліквідувати. Голова в мене працювала спокійно, я збирався силами і готувався спробувати втекти, за найпершої можливості. І от ми зупиняємось. Мені наказують вийти. Чоловіку у шкірянці хтось дзвонить. Він відповідає, трохи відходить в сторону. Я чую, він каже, що вони мене побили, але я при свідомості. Ще пів хвилини і він завершує розмову. Повертається до мене і каже: «Батя, не хвилюйся. Тебе більше ніхто не чіпатиме». Потім мене пересадили в іншу машину. Там були інші люди. Тональність розмови змінилася. Знову запитали: «Товариш генерал, ви зачем сюда приехали?» А я їм знову кажу: Я приїхав до своїх людей.
— Ви не запитували, хто вони такі?
— Для мене було зрозуміло. Скоріш за все, представники ГРУ, а чорнову роботу виконували десантники та завербовані місцеві посіпаки. Я побачив в одного з них на планшеті моє фото у формі. Він почав зачитувати мій послужний список. А далі каже: зараз їдемо в Армянськ і там будемо з ганьбою вас виганяти з Криму. А я у відповідь: ви мене з Криму можете вивезти тільки мертвим або без свідомості. Я вам і вашим пропагандистам підігравати не буду! За кілька хвилин командир їхньої групи простягнув мені телефон зі словами «Послухайте». Я чую плач жінки та дітей. Він каже: «Це дружина полковника Косика. Вона із дітьми у нас в заручниках. Якщо ви до 9 ранку не покинете Крим, то будете знищені разом із дружиною та дітьми полковника Сергія Косика». Я змушений був залишити півострів… Пізніше мені зателефонував Шаманов (командувач ВДВ рф) із вибаченнями. Я йому кажу: ви розпочали війну і ми по різні боки барикад. Після цього ми більше не спілкувались…
Частина 2. Далі буде…
