Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
Минулої осені 12 вересня десантники 81-ї окремої аеромобільної бригади повністю звільнили село Богородичне. Тоді весь світ жахнувся від тих кошмарів і руйнацій, які російські окупанти залишили у колись мальовничому селищі…
До річниці деокупації десантники розповіли кореспондентці АрміяInform про те, як протікала операція зі звільнення населеного пункту, що знайшли у Богородичному скиті Святогірської лаври, та що здивувало захисників у зруйнованій місцевій школі.
— Ми заходили в село поступово і просувалися хатина за хатиною, — розповідає старший бойовий медик Василь і продовжує. — Село було повністю замінованим, адже ми натикалися на протитанкові та протипіхотні міни. Коли противник зрозумів, що ми активно просуваємось, то почали просто тікати. Потім вони вирішили «привітати» нас зі звільненням Богородичного і скинули керовану авіабомбу на храм…
Десантник говорить, що коли вони з побратимами зайшли у саму церкву, то просто жахнулися від побаченого: сморід стояв страшенний, адже окупанти там навіть справляли свої природні потреби.
— У самому храмі, який, на хвилиночку, під московським патріархатом, вони зробили собі склад з боєприпасами, зносили туди накрадені речі цивільних. Там було багато жіночої спідньої білизни, килими, прикраси. З ікон, які були в позолочених рамках, російські нелюди намагалися сточити поверхневий шар, адже це просто мародери, а десь просто здирали ті рамки. В цій недонації немає абсолютно нічого від людяності, — пригадує старший бойовий медик Василь.
У Богородичному не залишилося жодної вцілілої будівлі. Колись мирне та квітуче селище, яке називали «Донецькою Швейцарією», окупанти перетворили на село-привид.
Про те, що побачили у сільській школі, розповів побратим Василя Володимир, який проходить службу на посаді кулеметника.
— Ми заходили вранці трьома групами і наше завдання полягало у тому, щоб зайняти одну з вулиць. Після успішного виконання поставленого завдання ми просувалися далі. Як заходили, то знайшли багато трофеїв у вигляді стрілецької зброї та техніки. Тоді я затрофеїв свій перший російський кулемет. Школа, яку ми бачимо сьогодні, тоді як раз входила у нашу зону відповідальності. Вона була жахливо понівечена і все було засипано сміттям… Окупанти навіть обладнали собі «кабінет для утіх». В тому місті ми знаходили журнали для дорослих у великій кількості й всім одразу зрозуміло, чим вони там займалися, — згадує Володимир.
За його словами, коли він побачив зруйновану і безліч разів обстріляну школу, то одразу подумав про дітей, які навчалися в ній. На вулиці вересень, початок навчального року, а дітям немає куди піти навчатися і здобувати нові знання, адже російські «асвабадітєлі» вирішили інакше.
— Окрім всіх вищеперерахованих кошмарів, ми знаходили справжні катівні. В основному це були підвали, де на стінах було багато слідів крові… Як вони знущалися з тих людей, навіть важко уявити. В цьому селі є приватний будинок, в басейні якого ми знайшли утопленого. Тіло на той момент вже було здуте і синього кольору, тобто знаходився той чоловік у воді явно більше ніж місяць. Пізніше ми дізналися, що це був власник того будинку. Тобто ворог вломився у дім цієї нещасної людини, знущалися з нього і потім просто втопили у його ж басейні й продовжували там жити. Таке можуть робити тільки справжні чорти, — наголошує десантник.
Піхотинець Станіслав каже, що коли вони з побратимами десантувалися на околицях Богородичного, то одразу вступили у безпосередній бій з противником.
— Там була прокладена окупантами дорога. Ми заїжджали на своїх броньованих автомобілях і по нас тоді почали працювати ворожі РПГ. Водії автомобілів поїхали далі, а ми відстрілювалися. Далі ми окопувалися та тримали кругову оборону. Коли противник намагався нас штурмувати, ми відбивали успішно всі атаки і потім самі пішли, як це популярно у десантників: «вперед, вперед». Коли російській військові зрозуміли, що ми їх однозначно усіх виженемо зі своєї землі, то деякі навіть почали приходити добровільно здаватися в полон, — додає піхотинець Станіслав.
Захисник наголошує, що ніколи у своєму житті не забуде ті страшні обстріли, під якими вони воювали з побратимами. Тоді по наших десантниках працювало абсолютно все: ворожа авіація та артилерія, танки і навіть противник застосовував проти піхотинців заборонені фосфорні та касетні боєприпаси.
— Спочатку окупанти намагалися брати нас кількістю, але у нас була якість і поміркованість бойових дій, тому противник швидко закінчився. Потім вони вдавалися до безперервних обстрілів з усіх калібрів, які вони мали. Коли по нас вперше вдарили фосфорними снарядами, то я остаточно зрозумів, що росія — країна брехні та лицемірства, — сказав десантник Станіслав.
Про мотивацію, яка панувала в ті важкі моменти у серцях десантників, розповів старший стрілець Роман.
— По-перше, у нас був дуже крутий та розумний командир роти. Це була надзвичайно кмітлива, розсудлива та сильна людина. Абсолютно усі рівнялися на нього і прагнули перебирати собі такі командирські якості. Крім цього, кожен з нас розумів, що ворог не зупиниться і може намагатися йти на Слов’янськ і Краматорськ. росія — це така велика прожерлива свиня, але ми обламали їй зуби і вибили з Богородичного. В майбутньому ми обов’язково звільнимо кожне наше місто та село від російських загарбників, — наголосив старший стрілець Роман.
Фото та відео автора
