Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Уже понад рік командир кулеметного відділення 35-ї обрмп Артем проходить лікування та реабілітацію після поранення, яке він дістав під час боїв на Херсонщині. Чоловік переніс понад десяток операцій, має протезування — титанові кістку та суглоб у нозі. Перші кроки без милиць захисник зміг зробити лише пару тижнів тому, тож нині вчиться наново ходити без допоміжних засобів.
Поранену ліву руку Артем може вже згинати та розгинати, хоча для повного повернення функціональності потрібен час. Але попри все це воїн сподівається повернутись до строю. Розуміє, що повністю відновитись не зможе. Водночас має величезне бажання доєднатись до побратимів та захищати рідну землю. Тож нині докладає титанічних зусиль, аби покращити стан здоров’я та фізичну форму, адже точно знає — він може приносити користь Україні.
Хоча в лютому минулого року, коли російські нелюди розпочали широкомасштабне вторгнення, Артем сумнівався, чи йти до війська.
— Чесно, думав, що не готовий і не зможу воювати на рівні з іншими, боявся стати тягарем у підрозділі. Але коли побачив, що загарбники творять на нашій землі, всі сумніви зникли, — говорить захисник.
За освітою Артем — тренер. З дитинства займався легкою атлетикою, був у збірній області та в резерві збірної України з цього виду спорту. Якийсь час після закінчення навчання в дніпровському виші продовжував спортивну кар’єру, переїхав до Миколаєва. Проте через відсутність належного фінансування хлопець був змушений залишити спорт.
— Треба було і батькам допомагати, і самому на ноги ставати. Відслужив 1,5 року за контрактом у тоді ще Внутрішніх військах МВС. Після звільнення працював в магазині зброї продавцем-консультантом, згодом — торговим агентом. Напередодні великої війни обіймав керівну посаду у великій міжнародні компанії.
24 лютого Артем зустрів в Одесі, де тоді жив. Розказує, як вночі почув якісь вибухи, проте подумав, що наснилось.
— Я тоді дуже погано спав, навіть до лікаря ходив із цією проблемою, тому спросоння вирішив, що вибухи — це вигадки моєї уяви. На ранок почав читати смски, гортати стрічку новин. Згодом побачив відео, як росіяни вже зайшли в Херсонську область, зокрема на Каховську ГЕС. А в мене там мати живе. Зрозумів, що потрібно щось робити, аби зупинити російських окупантів.
У перші дні чоловік займався волонтерством: розвозив воду, продукти та інші потрібні речі у військові частини. Але за кілька днів зрозумів — цього замало. І хоч мав бронь на роботі, на початку березня зателефонував командуванню частини, у якій проходив службу. Але у день, коли Артем мав виїжджати до Миколаєва, зв’язок з підрозділом обірвався.
— З огляду на ситуацію, що була в Миколаєві, їхати навмання було б необачно. Тож взяв військовий квиток і пішов до ТЦК та СП в Одесі.
Спочатку Артем потрапив до резервного стрілецького батальйону. Згодом з’явилась можливість перевестись до бойової бригади. У військкоматі чоловікові, як колишньому спортсмену, пропонували різні варіанти, зокрема, і службу в ССО. Проте на той момент він побоявся переоцінити свої можливості, але «кастинг» до 137-го окремого батальйону морської піхоти чоловік пройшов.
— Батальйон якраз доукомплектовувався, мене призначили на посаду командира кулеметного відділення роти вогневої підтримки. Пройшли гарні навчання, згодом — злагодження у складі бригади. Наприкінці тогорічних весни — початку літа виконували завдання з бойового чергування в Одесі та області, охороняли об’єкти критичної інфраструктури. Згодом підрозділи бригади почали перекидати на південь. Так я повернувся на рідну Херсонщину. І, до речі, — напівжартома зазначає воїн, — скажу відверто, як пішов до армії, всі мої захворювання, пов’язані з поганим сном та панічними атаками, вилікувались на раз-два.
З середини літа минулого року батальйон виконував бойові завдання на лінії Давидів Брід (село на Херсонщині, звільнене 4 жовтня 2022-го. — Авт.) — Снігурівка (містечко в Миколаївській області поряд з адміністративним кордоном Херсонщини, звільнене 10 листопада 2022-го. — Авт.). Під час спроби штурму одного із населених пунктів, розташованих поблизу Давидова Броду, Артем дістав поранення в руку та ногу. Це сталось трохи більше ніж рік тому — на початку тогорічного вересня.
— На Херсонщині ми вже мали плацдарм — певну ділянку перед цим зайняли побратими з нашої бригади. Щоб до нього дістатись, потрібно було минути переправу через Інгулець. А ось її окупанти крили жорстко. Того дня, коли я дістав поранення, ми мали провести штурм та зайняти один із населених пунктів. Проте виконати завдання не змогли: ворог чинив жорсткий опір, ми потрапили в засідку. Вважаю, що якби у нас вистачило дронів і ми могли здійснити дорозвідку, ситуація б повернулась на нашу користь. Якби ми мали всі дані, діяли б інакше: ішли б у групах, висадились би за кілька кілометрів до визначеного місця, підготувались. А так ми не помітили трьох танків, які почали працювати по нас. Також ворог крив нас з артилерії та стрілецької зброї, за 15 хвилин долучилась й авіація противника. У наш бронетранспортер Kirpi росіяни влучили з танка двічі. Відходити довелось під щільним вогнем. Хоча і нам вдалось трохи «накидати» окупантам: змогли пошкодити два ворожих танки та відпрацювали по живій силі.
Евакуюватись Артем зміг лише завдяки побратимам, які тягнули його за бронік більше ніж кілометр. У воїна нога була майже відірвана, рука «бовталась», він втратив багато крові. Як зазначає морпіх, самостійно б він не вийшов.
— Почув приліт, спробував встати на ногу, а вона повністю підігнулась. Подумав, що все — ноги більше немає. Спробував лівою рукою дістати турнікет, а вона — не працює, просто висить перебита. Почав правою тягнутись, тут вже хлопці допомогли накласти турнікет і на руку, і на ногу.
З точки евакуації вже технікою поранених евакуювали до прифронтових шпиталів. Артема доправили до Одеси, де йому провели першу операцію. І ось уже понад рік захисник проходить лікування та реабілітацію в різних медичних установах по всій Україні. Сьогодні чоловік багато тренується, адже розуміє, що його відновлення залежить не тільки від лікарів, а й багато в чому від нього самого.
— На сьогодні досягненням для мене є те, що я вже хоч і зовсім трохи, але можу ходити без милиць. Перші 5 місяців без візка не міг пересуватись взагалі. Окрім того, був відкритий перелом руки з ураженням кістки, нервів та м’язів, вона майже не згиналась, кисть практично не працювала. Зараз руку майже розробив, більш-менш добре працює кисть. Займаюсь постійно, поступово збільшую навантаження. Адже сидіти на місці немає як — потрібно повертатись до побратимів, аби виганяти російську наволоч з нашої землі. Немає так бути, що чужинець прийшов у наш дім і намагається нав’язувати нам свої правила та розповідати, що і як нам робити. Такому чужинцю, навіть якщо він є сусідом, потрібно відповідати жорстко. На силу треба відповідати силою, у відповідь на агресію треба бити по пиці. У нас інших варіантів немає: або ми переможемо як нація, або нас не буде взагалі чи залишаться самі пристосуванці.
