Військовослужбовці добре обізнані з новацією завдяки активному спілкуванню між собою, тож звертаються щодо поновлення на службу в 116-й окремій механізованій бригаді практично щодня. Про…
«28 лютого 2022 року росіяни зайшли до нас у село на Донеччині колоною. Першими заходили кадировці, всього десь було 70 БТРів, на кожному зверху — по 15–20 осіб. Вони нам сказали, що постоять 2–3 дні і поїдуть, закликали не боятися їх, бо, бачте, вони — „воїни поля“, і якщо їх не провокувати, то мирних не чіпатимуть. Загалом, так і було. Але коли на зміну їм прийшли „деенерівці“, то почалися і мародерство, і звірствування…»
Так пригадує початок широкомасштабного вторгнення Дмитро. Чоловік за освітою будівельник, і все життя займався цілком мирною справою, але в одну мить зрозумів, що тепер усе змінилося. В окупації він з родиною перебував протягом двох тижнів. За цей час йому, як і багатьом його односельцям, довелося побувати на очній ставці з так званими російськими феесбешниками. Ті наполегливо вимагали, щоб люди перейшли на їхній бік, але ніхто не погодився на умови окупантів. На щастя, Дмитру вдалося вивезти родину на Закарпаття, сам же чоловік, щойно переконався, що рідні в безпеці, пішов до ТЦК та СП.
— У мене у військовому квитку записано, що я сержант. Свого часу я проходив строкову службу, був командиром відділення БМП-1, тоді й отримав звання. І так сталося, що посад на той час для мене не могли знайти. Я оббивав пороги і просив відправити звичайним солдатом куди завгодно, бо сидіти і чекати чогось не було сил. Так і потрапив до свого підрозділу, — пригадує Дмитро.
Нині чоловік — механік-водій одного з артилерійських розрахунків окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Працює на самохідній артилерійській установці «Гвоздика».
— Спочатку мене взяли номером обслуги — заряджаючим, але через те, що не вистачало механіків, швидко перекваліфікувався. Крім того, з технікою я з дитинства на «ти», сам завжди ремонтував як свої автівки, так і машини друзів та односельців. Доводилося й трактори ремонтувати. Тож не виникло жодних проблем і з військовою технікою, — говорить Дмитро.
За кермо своєї бойової залізної подруги, яка нині наводить жах на ворога, чоловік вперше сів ще торік на Херсонщині. Воїн жартує, що то було кохання з першого кілометра.
— Нам швидко вдалося знайти спільну мову. Так, машина старенька і буває ламається, але фору дасть будь-якій іншій. Жодного разу не підвела. Якось під час наступу на Херсонщині довелося працювати так, що башта лопнула, бо з чотирьох машин наша залишилася одна, і відпрацювала тоді наша «квіточка» не за чотирьох, а, певно, за десятьох. З того часу її й іменуємо ніяк інакше, як «винищувач орків», — з неабиякою гордістю розповідає військовий.
Херсонщина, Миколаївщина, Донеччина. Всюди артилерійський розрахунок Дмитра наводив жах на ворога, якому ніяк не вдавалося вполювати українських безстрашних гармашів. Не останню роль у цьому відіграв і професіоналізм механіка-водія. Адже його головне завдання — зібрати екіпаж, підготувати бойову машину, вивезти на позицію та вчасно поїхати, щойно робота буде виконана. І з кожним пунктом Дмитро справляється на всі 100%.
— Найважливіше у нашій справі — залишатися спокійними і з холодною головою оцінювати обстановку. На щастя, із цим у нас все добре. У моїх побратимів, які вже встигли стати для мене другою родиною, чималий бойовий досвід, тому кожен впевнений у тому, хто поруч, — каже чоловік. — А ще ми всі знаємо, чому ми тут. Ви навіть не уявляєте, скільки мені телефонують людей, які залишилися на окупованих територіях і які чекають на нас! Хіба ж у нас є право їх підвести? Нам нічого не залишається, окрім як виправдати їхні сподівання.
Після перемоги Дмитро планує повернутися до своєї мирної професії. Знає, що роботи буде чимало, адже піде не один рік, аби відбудувати те, що понищили російські почвари.
Фото автора
