У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Режисерське подружжя українки Міли Тешаєвої та німця Маркуса Ленца фільмує у Бучі та в Ірпені історію протистояння українського етносу дикому, різношерстому, варварському утворенню під назвою росія. Минулого року їх документальний фільм «Коли в Бучу прийшла весна», переконливо і емоційно розповів людству про стійкість українців на звільненій ЗСУ Київщині та показав справжнє обличчя «руського миру».
Як не дивно, документалісти Міла та Маркус, які наразі намагаються показати подальшу долю своїх героїв, були напряму причетні до причин гарячих дебатів навколо постачання захисникам України винищувачів F-16 від Данії та Нідерландів. Проте, їх колега, іменитий документаліст Ларс фон Трієр, публічно пожалів російських катів у погонах, коментуючи фото з прем’єр-міністром Данії у кабіні літака, призначеного для передачі Україні. На думку кіномитця, «життя росіян також має значення». Ларс, на відміну від Міли та Маркуса, не поїхав знімати наслідки «бучанської різанини». Данський культовий режисер, продовжувач традицій школи «прямого кіно» — Direct Cinema, не помітив російських катівень на Харківщині, не зацікавився долею мешканців селищ на півдні України, затоплених внаслідок екоциду, не звернув увагу на чисельні жертви серед українського цивільного населення від постійних російських ракетних та артилерійських обстрілів.
Коментуючи фото з F-16, Ларс фон Трієр вдавав лицемірного гуманіста, чомусь використавши відому формулу захисників прав… афроамериканців: Black Lives Matter. Автор кодексу «Догматичного кіно», забувши про власні, публічно задекларовані принципи чесного та неупередженого спілкування митця з глядачем, вдався до грубої маніпуляції. Він представив для своїх прихильників, російських катів, як вбивають, ґвалтують та грабують в Україні нещасних безвинних «жертв». Фільм «Коли в Бучу прийшла весна», який отримав чисельні нагороди та визнання на міжнародних кінофестивалях, данський псевдопацифіст… не помітив.
За словами самої Міли Тешаєвої, ще ніколи перебіг війни та її жахливі наслідки не були так всебічно задокументовані, як у Бучі. Воєнні злочини росіян стали відомі всьому світові насамперед завдяки представникам ЗМІ та документалістам. Феномен Бучі як міста — символу непокараного російського злочину проти людяності, спонукав міжнародну спільноту до рішучих кроків. Як наслідок, цивілізований світ підтримав українській народ, який не лише вистояв, а й розпочав поступово відновлювати свою країну, попри широкомасштабну війну, що триває. Так, постачання сучасного західного озброєння, зокрема, винищувачів F-16 від країн НАТО, для українських оборонців стало можливими завдяки, зокрема, зусиллям кіномитців. Вони постійно в своїх творчих доробках наголошували на історичній необхідності не лише декларувати, а й захищати загальнолюдські цінності, свободу й права людини. Їхні фільми закликали цивілізований світ наслідувати приклад мужніх українців.
— Я розуміла, що ми переживаємо історичний момент. Переживає історичний момент не тільки Україна, але вся Європа. Те, що ми бачимо зараз — це неймовірно. Те, що ми переживаємо зараз — абсолютно неймовірно, — розповіла режисер-документаліст Міла Тешаєва під час нашої зустрічі на частково відновленій після артобстрілів, пожеж та руйнувань терасі Благодійного фонду «СТІЙКА НАЦІЯ». Українсько-німецька знімальна група фільмувала в День Державного Прапора України те, як колишні добровольці, захисники Ірпеня та на сьогодні військовослужбовці Збройних Сил України після важких боїв на Бахмутському напрямку нарешті зустрілись з громадою рідного міста. Щоб розповісти та показати, як змінились українці за рік національного спротиву російському агресору, документалісти обрали саме цю подію на вже знайомій з березня 2022 року локації в Ірпені.
— Я тоді не зрозуміла, що війна затягнеться настільки надовго. І я не розуміла, якими будуть наслідки війни для кожного з тих людей, кого ми знімали. Рік тому з відзнятого матеріалу ми створили фільм «Коли в Бучу прийшла весна». Це стрічка про те, як з точки «нуль», коли ти бачиш навколо тільки смерть, життя поступово повертається. Наш перший фільм, який ми зробили — це фільм-надія. Знаєте, в ньому дійсно була справжня надія й неймовірна сила людей.
Ми дуже важко працювали над цим фільмом. І коли знімали, і коли монтували. Ми не очікували, що він викличе такий резонанс в усьому світі. Ми не очікували, що фільм стане найкращим документальним фільмом в Німеччині, де знімають, можливо, сотні тисяч фільмів за рік. Але кожен показ, кожна нагорода, кожен фестиваль — це був привід знову нагадати про Україну. І це — дуже важливо! Ми повинні нагадувати, бо люди вже не дивляться новини. Люди за кордоном вже не реагують на новини з України. Їм потрібен зовсім інший контент. Тому ми слідкуємо за нашими героями. Плануємо знімати ще рік. Ми фільмуємо, як змінюється їх життя, як змінюється Україна.
Ми розуміємо, що війна приносить дуже багато болю на різних рівнях. Вона приносить конфлікти у суспільстві, непорозуміння. Ми хочемо про це говорити. Хочемо, щоб люди у світі справді зрозуміли, що таке війна. Бо війна — це ж не тільки зруйновані будинки… — додала Міла. — Ми робимо цей фільм разом: я — киянка Міла Тешаєва, яка після 13 років життя у Берліні, з початком широкомасштабної війни повернулась в Україну, німецький режисер і оператор Маркус Ленц та Віталій Гаркавий — наш звукооператор.
Сьогодні, в день українського кіно, хочу подякувати всім, хто доєднався до святої справи — донесення правди про те, що відбувалось в моєму рідному місті тоді, «Коли в Бучу прийшла весна». Я теж фільмував на початку квітня 2022 року всі ті жахіття, які головний терорист планети путін, виправдовуючись, згодом назвав «фейком». Під тиском відеодоказів про воєнні злочини російської вояччини в Україні, відзнятих численними світовими й українськими ЗМІ, а також кінодокументалістами, серед яких були Міла Тешаєва і Маркус Ленц, кремлівський карлик був змушений відбріхуватись та вдавати з себе «жертву». Наразі, згідно з третім пунктом Кодексу «Догматичного кіно» одіозного данського режисера Ларса фон Трієра, в кінці будь-якого документального фільму «жертва» має отримати можливість протягом двох хвилин вільно висловити свою думку. Тільки ось кадри, відзняті чисельними кінематографістами світу, зокрема для фільму «Коли в Бучу прийшла весна», не залишають жодного сумніву, хто є справжньою «жертвою», чиє «життя має значення», а хто нарешті заслуговує на справедливе покарання.
«Війна — це не кіно, де актори грають у життя та смерть. За кожним живим терористом-росіянином стоїть вбитий українець. Вибір між катом і жертвою стає трагедією, коли митець обирає сторону ката. Україна живе не в абстракції, а в жорстокій реальності, в якій росіяни — вбивці, — написав у своєму Twitter Олексій Данілов в день, коли українське-німецьке режисерське подружжя продовжували фільмувати в Ірпені українських захисників, волонтерів, пересічних громадян. Усіх тих, хто травматичні випробовування війни перетворили на стійку жагу перемоги над заклятим споконвічним ворогом України. — Проста порада відомому режисерові: уявити, що це в його місто щоденно летить російська ракета, це його батька чи матір убили, вивезли до росії його онука, а російський мародер зґвалтував його дружину, перед цим спаливши його дім. У такому разі абстракція лицемірного «гуманізму» набуває зовсім інших рис — реального, а не вигаданого життя.
Фото автора
