Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
Сім років тому його не призвали на строкову — стан здоров’я не дозволяв. У Максима діагностували грижу хребта та серцево-судинне захворювання. Можна сказати, що на подальшому проходженні військової служби 18-річного юнака суворі лікарі поставили хрест, визнавши його непридатним до військової служби в мирний час.
Максим медичний вердикт сприйняв як належне та пішов працювати трактористом, займаючись посівом і збиранням сільськогосподарських культур та роблячи для країни й людей таку велику та значущу справу. А коли в його двері постукала війна, він швидко склав особисті речі й документи та пішов захищати свою країну, матір і старшого брата-інваліда.
«Три сокири» замість радянської гармати
Уперше 25-річний мешканець та уродженець Вінниччини з’явився до місцевого центру комплектування вже за добу після початку широкомасштабного російського вторгнення. Військовослужбовці установи перевірили його особисті дані, як кажуть, взяли військовозобов’язаного на олівець та порадили прямувати додому й чекати на подальший виклик.
І цей виклик стався вже на початку червня, після чого колишній тракторист попрямував до одного з навчальних центрів, де впродовж півтора місяця опанував зовсім новий і невідомий для нього фах артилериста.
Опанував, добре усвідомлюючи, що це таке — бути і навідником гармати, і заряджальним. І одразу після закінчення «учебки» потрапив до складу однієї з гарматних артилерійських батарей окремої артилерійської бригади ВМС ЗС України.
Максима відправили не в тил, а відразу на фронт — на південний напрямок, де майже півтора року й воює цей скромний і сміливий воїн, роблячи свій вагомий внесок у справу знищення російських окупантів за допомогою грізної та потужної 155-мм гаубиці іноземного виробництва М777.
— Не скажу, що було дуже важко, але вже безпосередньо в бойовій частині виникли певні труднощі щодо пристосування до ведення вогню з артилерійського озброєння. Це передусім пов’язано з тим, що в навчальному центрі ми опановували правила й методи стрільби з радянської причіпної 152-мм гармати Д-20. Все-таки і калібр у них різний, і вага та інші тактико-технічні характеристики відрізняються на користь «Трьох сокир». Іноземна гаубиця більш мобільна, сучасна й модернізована. Вона важить менше за радянську гармату, має цифрову систему керування вогнем, здатна здійснювати стрільбу високоточними снарядами. Та й максимальна дальність ведення вогню з неї більша, ніж з Д-20, — розповів про свої перші відчуття від початку військової служби солдат Максим.
Але навчатися й перенавчатися ніколи не було завадою на шляху до досягнення своєї кінцевої мети для працьовитого, відповідального та тямущого в техніці 25-річного чоловіка. Спромігся ж він свого часу ще в цивільному житті швидко перенавчитися й пересісти з кабіни трактора «Білорус» за кермо іншого, більш універсального колісного сільськогосподарського агрегату іноземного виробництва. Та й часу на розгойдування на фронті майже не було: тут стоїш ти, попереду — підступний ворог, і ти маєш обов’язково його випередити, щоб не стати живою мішенню для окупанта.
Ворожий обстріл та другий день народження
— Переважно ми вирушаємо на, у фортифікаційному сенсі, заздалегідь обладнані вогневі позиції. І звідти вже полюємо за ворогом. У часовому вимірі це може тривати як упродовж кількох годин, так і декілька діб. Командування надає нам відповідні координати цілей, а далі вже справа за нами та влучною роботою нашої М777. Якщо після відпрацювання по цілях противника він нас не виявив, то ми ще певний час перебуваємо на місці. Якщо ж по нас починається вогонь у відповідь, ми швидко — впродовж кількох хвилин — згортаємося та змінюємо місце дислокації, — каже воїн-артилерист.
Так, не часто, але на цій війні трапляється й таке, що наші артилеристи самі потрапляють під потужний артилерійський вогонь рашистів. Дивом вижив тоді, у жовтні 2022-го, заряджальний Максим під час нашого контрнаступу з визволення правобережжя Херсонщини.
— Це трапилося 3 жовтня по обіді, і відтоді я вважаю цей день своїм другим днем народження. Ми щойно змінили вогневу позицію. Постояли на місці лише близько п’яти хвилин, навіть «кави не встигли попити». Тієї миті я ще з одним солдатом з обслуги перебував в кузові машини зі снарядами. Раптом пролунав потужний вибух. Снаряд, випущений росіянами з РСЗВ «Град», впав поблизу нас. Машина зайнялася, від розпечених осколків спалахнув порох. Одному моєму побратиму осколок влучив у ногу, а іншому, який був біля нашої гармати, у хребет. У мене обгоріли борода та брови. Але, на щастя, ми встигли вискочити з машини, швидко дісталися лісосмуги, де на позиціях перебували інші бойові розрахунки нашої бригади, та на іншій машині живими вийшли з-під ворожого обстрілу. Щоправда, наш побратим, який дістав поранення у хребет, на превеликий жаль, і досі не може пересуватися самостійно, — згадав про досить небезпечний епізод зі своєї служби та життя Максим.
Так, ту бойову машину, на жаль, вберегти не судилося. І тепер Максим вирушає на бойові завдання вже на новому американського виробництва сучасному броньованому автомобілі. За його кермом солдат-артилерист відчуває себе, як риба у воді, а про технічні характеристики й переваги «американця» він готовий розповідати досить довго та з натхненням.
Загалом, дещо неочікувано для нього самого Максима перевели на іншу посаду. Так сталося, що один із водіїв пішов у короткочасну відпустку. А тут якраз настав час комусь розвозити по позиціях обід для військовослужбовців. Хто поїде? Командир вирішив доручити цю справу досвідченому трактористу Максиму, який сідав за кермо тимчасово, але, як виявилося, став штатним водієм артбригади.
Уже майже чотири місяці майстерно керує своїм автомобілем колишній заряджальний гаубиці М777. За словами солдата, вивчити його будову та правило водіння для нього не було проблемою. Максим з дитинства тяжів до техніки. І на тракторі він їздив, і своя машина в нього була. На початку про деякі нюанси щодо експлуатації та обслуговування «американця» розпитав у інших своїх бойових товаришів-водіїв. А далі вже навчався самостійно, постійно вдосконалюючи свої практичні навички.
Не лише їжу та інші матеріальні засоби доводиться розвозити по позиціях воїнів-артилеристів водію Максиму, а й боєприпаси — теж. Так, фактично він і досі залишається невіддільною частиною гарматної обслуги, вдень і вночі здійснюючи перевезення своїх бойових побратимів з позиції на позицію та працюючи не лише за водія, а й, якщо треба, за заряджального.
Максим не зміг приховати свого задоволення від нещодавно виконаної роботи, коли його обслуга чудово відпрацювала по скупченню живої сили противника, перетворивши багато окупантів на «двохсотих». У нього робота така: під палючим сонцем або в люту холоднечу треба постійно бути на передовій та бити ворога, визволяючи метр за метром рідної землі.
Неперевіреними дорогами він не їздить…
Ці метри руху за кермом теж досить небезпечні. Максиму завжди доводиться бути максимально уважним і сконцентрованим. Адже їздить він не мирними, а фронтовими шляхами-дорогами, всіяними мінами та ворожими снарядами, що не розірвалися. А він відповідає не лише за себе та свою машину, а найголовніше — за своїх бойових побратимів, яких він має доставити на вогневу позицію та з позиції цілими, живими та неушкодженими.
— Звісно, що неперевіреними та не знайомими маршрутами я не поїду. Дуже небезпечно. А як трапляється таке, що на шляху бачимо якісь підозрілі предмети, то обов’язково на карті позначаємо їх та передаємо дані командуванню, — каже солдат Максим.
«Україна у нас одна!»
Так, він не приховує, що і в морально-психологічному, і у фізичному сенсі війна виснажує. Сам він торік був у короткочасній десятиденній відпустці, а дехто з його побратимів вже півтора року без відпочинку перебувають на передовій. На його думку, людям потрібний час на відпочинок або на ротацію. Але для цього нашим воїнам потрібна гідна заміна.
— Україна у нас одна! І мені здається, що обов’язок кожного громадянина, якщо дозволяє стан його здоров’я та інші сімейні обставини, в таку лиху годину стати зі зброєю в руках на її захист, а не відсиджуватися вдома. Я теж хочу додому, до своєї родини. Є в мене мрія у мирний час придбати автівку та займатися вантажоперевезеннями. Але для цього треба дотиснути та прогнати підступного ворога з нашої землі. І це справа кожного свідомого громадянина та справжнього патріота України, який хоче жити в мирній та вільній країні, — підсумував водій-артилерист.
На знімку: водій-артилерист солдат Максим.
Фото Дмитра Завтонова
