Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Тієї жовтневої ночі підрозділ однієї з бригад територіальної оборони вже п’яту добу тримав позицію неподалік Бахмута. Командир відділення Сергій перебував в окопі на першій лінії. російські окупанти лізли безперестанку попри втрати. З озброєння командир мав ручний кулемет РПК-74 та АК-74. Десятеро українських воїнів стримували москальських піхотинців, які значно переважали кількісно та сунули за підтримки двох мінометів. Окрім того, над позиціями українських захисників практично постійно висів ворожий «Орлан».
Перемагаючи втому, уже котру годину Сергій вів вогонь по противнику. Окупанти працювали постійно, максимальний час затишшя становив до двох годин, за які ворог підвозив БК. Кількість нічних сутичок, які відбивали українські захисники, сягала до 8 боїв щоночі.
— Якоїсь миті я почув підступний свист. Потім — спалах, вибух… Все навколо ніби уповільнилось, я бачив, як міна торкається землі й розривається. Навіть не знаю, як передати це словами. Перша думка: головне залишитись живим, адже інакше просто не може бути. Двічі непритомнів і в ці миті побачив свою хрещену-медика, яка померла від ковіду. Вона ніби мене зупиняла, переконуючи, що мені ще зарано йти в засвіти. На превеликий жаль, від тієї міни загинув мій побратим, який стояв від мене на відстані трьох метрів.
Осколок влучив мені в хребет, саме в ту ділянку попереку, яка не прикрита бронежилетом. Попри страшний біль, навлежачки я ще віддавав накази та кидав гранати, орієнтуючись на шелест та шурхіт, що створював ворог під час пересування.
На евакуацію Сергій чекав понад три години, адже під’їхати до позиції було неймовірно складно. Згодом захисника доправили в один із прифронтових шпиталів. Коли чоловік отямився, то почув від нейрохірурга страшний вирок: «Нижче пояса ви нічого не відчуватимете». Але на третій день нога, яку не відчував зовсім, стала гіперчутливою, тоді воїн зрозумів, що все буде добре. А лікар зробив висновок, що Сергія від сумних перспектив врятували гарна фізична підготовка та заняття спортом…
Дійсно, Сергій мав гарну підготовку, адже свого часу проходив службу в одному зі спецпідрозділів. На момент початку широкомасштабного вторгнення перебував у гостях у батьків на Вінниччині.
— Побачивши новини про великий наступ окупантів, зібрав сумку й пішов до ТЦК та СП. Знав, які нелюди лізуть у нашу країну і якщо всі поховаються, то нам буде кінець. У мене ж гарна підготовка, відпрацьовані навички поводження зі зброєю та штурмових дій. Тож відсиджуватись не мав права. Так потрапив у бригаду тероборони на посаду командира відділення.
Спочатку підрозділ Сергія виконував завдання з охорони об’єктів критичної інфраструктури та проходив тренування. На передову воїни у складі батальйону висунулися наприкінці весни минулого року.
— У нас дуже вмотивований батальйон, ми майже всю весну просили командування відправити нас на фронт. Перші позиції зайняли біля Бахмута, тримали лінію оборони за 25-ї ОПДБр. Ворог постійно обстрілював десантників, потім добрався до нас. Від певних рубежів ми змушені були тоді відступити.
Також підрозділ Сергія виїжджав на зачищення позицій ворога. Тоді батальйон був відряджений до 93-ї ОМБр. Одного разу працювали за кількасот метрів від ворога.
— Вирушили на завдання о 5-й ранку. Нас було троє, працювали проти семи окупантів, знищили їх просто в окопі. Одного потім ще в полі дістали. Позицію зачистили, на неї зайшли побратими з іншого підрозділу, а ми повернулись тримати свою.
Розповідає офіцер і про бої, які їм доводилось вести з так званими вагнерівцями. Говорить, що «кадрові» підлеглі кухаря путіна вирізнялись мотивацією битись, наскільки б збоченою вона не була, гарним екіпіруванням та підготовкою.
— Бойові «вагнерівці» працювали здебільшого як ДРГ, їх було дуже легко відрізнити за якісним спорядженням. Вони набагато хитріші та розумніші за зеків, яких почали набирати пізніше. Багато з них не відступали та не здавались. Був випадок, коли ми хотіли взяти двох нелюдів у полон, вони засіли в льоху, але довелось підірвати їх гранатою. Зеків, як ми зробили висновки, відправляли на забій, щоб вони відтягували на себе вогонь. Вони готували дорогу, копали капоніри для більш підготовлених бійців. Але і на це «м’ясо» ми мусили витрачати БК, бо їх було дуже багато, лізли буквально з усіх боків.
Пишається Сергій роботою побратимів із мінометної роти їхнього бату. Каже, хлопці в той період гарно та чітко попрацювали. На їхньому рахунку серед найяскравіших цілей — кілька ворожих танків, КамАЗи та місця зберігання БК.
Сьогодні Сергій після кількох операцій проходить реабілітацію в одному з медичних закладів України. Говорить, що стан хоч і покращився, проте до повного відновлення шлях довгий і важкий.
читайте також:
— Спочатку я не міг ані сидіти, ані стояти, взагалі був неходячий. Були такі болі, що непритомнів, інколи хотілось, щоб цю ногу відрізали. Спати практично не міг. Оперувався в Україні й у Данії, де мені сказали, що буду все життя пересуватись у візку й жити з постійним болем. Реабілітацію вирішив проходити вдома. Зараз я вже можу ходити на милицях, трохи з’явились рухи в коліні, хоча стопа майже не працює. Попри все впевнений, що в мене все буде добре. Якогось моменту зрозумів, що багато чого залежить від того, що в тебе в голові, від налаштованості. Головне — працювати над собою, над своїм фізичним станом. Зараз головне — лікування та реабілітація. Про майбутнє думатиму згодом.
