Яка сьогодні ситуація із забезпеченням харчування у військових частинах? З якими виробниками готовий співпрацювати ДОТ? Та чому ми вчимося в західних партнерів у напрямі закупівель для війська?…
Роман Безсмертний — політик, дипломат, історик, викладач… Під час здобуття Україною Незалежності вчителював в середній школі в Бородянці на Київщині. У перші роки Незалежності увійшов до великої політики, неодноразово обирався до Верховної Ради України. Був одним із авторів Конституції України. Ексклюзивно для АрміяInform Роман Петрович пригадав становлення нашої державності, провів паралелі між минулим і сучасністю нашої країни.
— Романе Петровичу, дякую, що погодилися на це інтерв’ю. Ми з вами приблизно одного віку — народилися, навчалися, стали до самостійного життя за років срср. Тоді здавалось, що радянській союз назавжди. Чи у вас була інша думка?
— Річ у тім, що я виріс у сім’ї, де про такі речі, як-от радянські свята, я фактично нічого не знав. Моя сім’я була віруюча, тож я знав, що таке Різдво, Великдень, Трійця. Про радянський епатаж я почув, коли став школярем. Далі, звичайно, були жовтенятські, піонерські, комсомольські роки… Але в мені жив світ, закладений дідом, маминим батьком — Паламарчуком Дем’яном Івановичем.
Одного разу, коли я прийшов зі школи і почав йому із захопленням розповідати про реформи Петра Першого, він мене зупинив. Його фразу я й донині пам’ятаю: «Ти повинен знати про те, що вся ця реформа була зроблена на кістках українських козаків».
І з того часу він мені почав розказувати паралельно іншу історію. Вступивши на історичний факультет Київського педагогічного інституту, зараз це Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, я знав дві історії. Але був знав, що ця система не допускала знання правдивої історії.
Усе це закінчиться розпадом радянського союзу
Особливе враження на мене справила служба в радянській армії в Казахстані. Там я побачив, чого варта міць і велич країни, якою правили геронтологи: Брежнєв, Андропов, Черненко, що помирали один за одним.
З командиром роти, де я служив, житомирянином капітаном Давидовим та замполітом батальйону етнічним поляком капітаном Павловським у мене склалися дуже довірливі стосунки. З ними я міг обговорити речі, про які говорив лише з дідом.
Добре пам’ятаю слова Давидова: «Усе це закінчиться розпадом радянського союзу». Я був тоді здивований цією фразою офіцера радянської армії…
Коли я повернувся з армії та поновився в інституті, мій викладач Анатолій Федорович Трубайчук, який мав доступ до перекладної літератури — англійської, німецької, американської, давав мені фрагменти цих книг з історії Другої світової війни. Тоді я почав стверджуватися в позиції не просто хиткості радянського союзу, а його нікчемності…
На п’ятому курсі я перейшов на індивідуальний графік, бо була сім’я, народилась дитина, і треба було заробляти гроші, пішов працювати в школу вчителем.
З викладачами спілкувався віч-на-віч. Зокрема з такими, як Ганжа Іван Хомич, Січкар Григорій Васильович… Вони вразили мене своєю позицією. Останній просто не терпів радянської системи і прямо мені говорив, що вона знущається над людьми.
Я це вам кажу, аби проілюструвати, що так склалося, що фактично на всіх щаблях мені доводилося чути іншу, відмінну від офіційної, позицію щодо «союзу нерушимого».
— Згадайте 24 серпня 1991 року. Яким був цей день у вашому житті?
— Я дуже добре пам’ятаю події, що передували 24 серпня 1991 року. 19 серпня я їхав в автобусі до школи і почув з приймача когось із пасажирів про заколот…
— Що президент срср горбачов відставлений з посади «за станом здоров’я», що його обов’язки виконує віце-президент Геннадій Янаєв і що нами тепер керує Державний комітет з надзвичайного стану…
— Так… На пресконференції Янаєв заявив про необхідність подолання глибокої кризи та попередження розпаду срср. Це мали зробити колишні комсомольські апаратники, котрі взагалі ні на що не здатні.
Того дня я прийшов у клас і став оформляти стенди з історії України, формував саме стенд під назвою «Українська Народна Республіка, 1918 рік». Тоді в Києві на Хрещатику, там, де до певного часу «з під поли», а потім відкрито продавали патріотичну літературу та плакати, я купив портрети Петлюри, Винниченка, Грушевського, Коновальця — фактично всіх тих, хто приклався до того, щоб у ті роки Україна відбулася як держава.
Я дуже добре пам’ятаю, як заходили вчителі й швидко вибігали з класу.
А 24 серпня… Для мене вже було очевидно, якщо після цього перевороту Україна не зможе перебувати у складі радянського союзу. Серпневі події були остаточним ударом по ньому…
Пізніше, в розмовах із Іваном Плющем я дізнаюся деталі цих подій. Три роки мине, я стану депутатом Верховної Ради України по Макарівському та Бородянському районах — по округу, де до мене був Іван Степанович.
У нас будуть достатньо довірливі стосунки, і він мені фактично в деталях розкаже про «Новоогарьовський процес», про позицію Михайла Горбачова та Леоніда Кравчука.
Це була спроба Горбачова владнати внутрішньополітичну ситуацію шляхом підписання нового договору із союзними республіками, зміцнення центральної влади шляхом певних поступок республікам, прагнення перетворити Союз на Конфедерацію.Новоогарьовський процес — серія зустрічей Михайла Горбачова з представниками союзних республік неподалік Москви, у президентській резиденції Ново-Огарьово протягом 1991 року.
До речі, фігура Івана Степанович в історії України, як людини, що приклалася до новітньої Незалежності України, й досі недооцінена. Тоді як заслуги багатьох інших політиків явно переоцінені та прокредитовані…
Повертаючись до питання створення самостійної держави, скажу, що після ДКНС (ГКЧП) воно фактично висіло в повітрі…
Тут є один момент, про який я не можу не сказати: в суспільстві абсолютно чітко було зрозуміло, що кампанія на чолі Янаєвим, яка намагалася вчинити переворот, абсолютно ні на що не здатна…
Рішення Верховної Ради про проголошення Незалежності я так само зустрів на роботі, але для мене поворотом все ж було 19 серпня 1991 року.
Жертви, що Україна понесла в боротьбі за Незалежність, чи в протистоянні з екзистенційним ворогом, обраховуються десятками мільйонів
— Романе Петровичу, ви вже частково відповіли на це запитання, але все ж таки… Дехто каже, що Україна здобула Незалежність напрочуд легко юридичним шляхом — після ухвалення оцінок низки документів, що проголошували суверенітет. А російська пропаганда взагалі твердить, що це була випадковість. Питання як до історика: Незалежність — випадковість чи результат зусиль представників багатьох поколінь українців?
— Україна здобула незалежність такою кров’ю, якою її не здобувала жодна нація, жоден етнос, жодне суспільство… Ті жертви, що Україна понесла в боротьбі за Незалежність, чи в протистоянні з екзистенційним ворогом, обраховуються десятками мільйонів.
І тому я ніколи не сприймав фразу про те, що все пройшло так легко. Це була дуже складна, важка, багатовікова боротьба багатьох поколінь, яка, до речі, продовжується донині.
— Три роки по тому і самі долучились до великої політики. Згадайте перші роки нашої незалежності…
— Знаєте, до ухвалення Конституції я відчував постійну тривогу. До 26 червня 1996 року була якась постійна внутрішня тривога… А що може статися? А чи вистоїмо? А чи вдасться зберегти незалежність?
Вперше цей камінь упав з душі зранку, коли була ухвалена Конституція, коли депутати вийшли на ґанок Верховної Ради. Я тоді вперше відчув, що так, вистоїмо, збережемо! Як тоді сказав Президент України Леонід Кучма: «Україна відбулася!»
До мене підійшов хтось із журналістів і запитав: «А що далі?» Я кажу: «Далі важка праця»…
Водночас з’явилося внутрішнє переживання — якою буде наша країна, яким змістом наповненою: з якою економікою, з якою політикою, з яким соціальним забезпеченням, з якою армією…
Перші роки незалежності були дуже важкими, адже державних інституцій та владних структур тоді фактично не було. Ті, що дісталися нам від УРСР, були лише якимись ескізами, образами…
Мене до цього часу, скажімо, турбує те, що ми продовжуємо жити у форматі Верховної Ради, а не Парламенту. Бо це для більшості власна назва, а для мене це не лише назва, це ще й суть — бо вона «вершок» якихось рад, що в парламентаризмі, в принципі, є повним абсурдом…
— Ви згадали ухвалення Конституції. Ви є одним із її авторів. Над чим вам довелося працювати під час підготовки проєкту цього Основного закону нашої держави?
— Якщо брати Конституцію, то там в усіх розділах є моя участь, навіть у вступній частині — у статтях 13-й та 14-й, потім усі розділи, що стосуються державної влади, місцевого самоврядування, місцевих адміністрацій, далі — увесь розділ Автономної Республіки Крим.
Ну, а там далі були різні правки і доповнення… Деякі положення Конституції народжувалися в компромісі. Зокрема, такі що стосувалися місцевого самоврядування, де впроваджено ідею зустрічного делегування — коли державні органи делегують органам місцевого самоврядування повноваження, а органи місцевого самоврядування — державі.
Це рішення — свого роду відкриття в світовому конституціоналізмі. Бо світ знав, що сеньйор може передати якусь частину своїх повноважень васалу, але навпаки — такого світ не знає.
Я згадую, як я це писав, і сам собі іноді дивуюся, з точки зору знань на той момент, як таке можна було написати? Але ж, це дозволило ухвалити Конституцію і впевнитися в тому, що Україна відбулася.
С того часу в мене посилився пієтет до людей науки, до знаючих людей…
Ненависть росіян до українців, яка має такий екзистенційний характер
— В одному зі своїх інтерв’ю ви впевнено казали, що росіяни не бачать українців на цій Землі.
— Пане Володимире, справа в тому, що я дуже давно почав ставити собі запитання, а чи є такий етнос, така нація як росіяни? І все більше, і більше переконувався, що це назва, яка не відповідає змісту. Я розумію, хто такий поляк, угорець, болгарин, німець, француз, британець, українець. Також я знаю, хто такий татарин, мордвин, марієць, якут… Тобто я розумію, що це етноси, нації… Але я не розумію, хто такий росіянин, чого це поняття стосується.
Зрозуміло, що назва «Русь» — вкрадена. Насправді — це орда, яка починаючи там з 12-го і, особливо, 13-го століття, була сформована як цивілізація, альтернативна південно-західний, яку, власне, сьогодні несе в собі Україна. І оці два світогляди — вони, починаючи з того часу, ніколи більше не поєднувалися.
Тому що південно-західна Русь завжди базувалася на праві, на недосконалому праві, але це було право, яке внутрішньо будувалося за принципом розподілу влади: була виконавча, була законодавча влада, були суди…
А в московії цього ніколи не було. Там існувала одноосібна влада — цар. Він і закон приймав, він вимагав його виконання, він і судив, і милував…
У цьому глибока ментальна відмінність українців і росіян. І про це говорити легко, коли знаєш історію від Андрія Боголюбського і до нинішнього часу. Як сказав Андрій, «нам на Русі добра немає», і, вкравши ікону Вишгородської Божої Матері, втік на болота і там опанував той конгломерат народів, племен, які там жили.
Тож, скільки не намагалися там придумати етнос росіян, воно все одно до них не тулиться. Тому що кожна із етнічних груп, націй несе свою традицію, свою культуру, мораль і цінності. Ну і хто мені скаже — а де ті цінності, що обрамляють, створюють фундамент під поняттям «росіянин»? Їх просто не існує!
З-за відсутності цього ціннісного набору — звідси, мабуть, і от ця ненависть росіян до українців, яка носить такий екзистенційний характер. Одним словом — це орда, яка вбиває етноси, вбиває нації, породжує охлократію, яка криміналізується, бандитизується.
Такому натовпу треба лише показати, хто ворог і кинути його на будь-який народ, на будь-яку націю… Тому для того конгломерату, який іменується «росіянами», завжди ворогом буде фін, поляк, українець… білорус буде ворогом! Цього, на жаль, ще не розуміють багато людей у білорусі.
Цілісний народ, а не охлократична, аморфна маса, завжди буде викликати ненависть у того, кого ми іменуємо росіянами.
Українське політичне керівництво завжди дуже багато робило для того, щоб знайти вирішення цієї проблем, знайти відповіді на складні питання. І можу вам сказати з власного досвіду, що я не знаю, які угоди, які договори з російською федерацією були розірвані чи невиконані з вини української сторони. Переважно це була російська забаганка, примха — зруйнувати всі стосунки, що ми намагалися побудувати…
— Нескорений дух українця… Він особливо проявився під час широкомасштабної війни. Чому наші земляки ладні йти на ворога навіть голіруч?
— На планеті Земля, як мені відомо, є ще декілька народів, які дітей, особливо хлопців, з малечку називають лицарями, козаками… Цей козацький дух — дух свободи, він живе в нас, і іноді, навіть, переливається через край. Але свобода для українців — це велика цінність і так просто її віддати комусь українець не погодиться ніколи.
Я хочу наступникам, або тим, хто зараз у владі, сказати — якщо хочете добра українцям, то свобода — вона має цінуватися, всіляко підтримуватися та заохочуватися. Українська держава має будуватися на більшій свободі людини, на самоврядування, на територіальній громаді, на колективі, на громадському секторі. Тут сила України…
— Місяць ви були під окупацією, на власні очі бачили рашистів, мабуть, у вас створився такий собі збірний портрет, образ росіянина…
— Мені довелося спілкуватися з вояками російської армії, які окупували мій рідний Мотижин під Києвом. Це представники багатьох етнічних груп, які населяють територію того, що сьогодні іменується як російська федерація. Але через державну політику вони пригноблені, вони фактично втратили своє етнічне коріння, свої традиції. Їм насаджують віру, насаджують мову, насаджують державну ідеологію через пропаганду. Кремль, бандитський кооператив «Озеро» фактично убиває народи, котрі колись несли в собі через століття, тисячоліття, багату історію та культуру.
Якщо людина втрачає оцю традицію, своє етнічне коріння, вона люмпенізується, вона перестає нести відповідальність за свій етнос, свій народ. Тож, її жорстокість, власне, тоді і проявляється, бо ніхто так не здатен на жорстокість, як люмпен, котрим легко маніпулювати. Що і робить зараз режим путіна.
— Що буде далі? Як нам зберегти свою Незалежність, коли поруч з нами такий сусід?
— У великій мірі це залежить від нас, у великій мірі це залежить від світу. Зрозуміло, що ми будемо себе захищати. Але необхідна відповідна міжнародна коаліція, яка б завдала зараз удару по режиму фюрера-путіна і далі через міжнародне право створила умови для вільного розвитку народів та етносів, які нині населяють те, що іменуються федерацією. Частина із них, наприклад татари, чеченці та низка інших народів, давним-давно вже дозріли до створення власних держав. Інша частина могли б увійти до справжньої федерації або конфедерації.
На часі створення міжнародної коаліції з відповідними військовими підрозділами, спільного штабу управління операцією, необхідною промисловою базою для забезпечення цього угруповання.
Можу однозначно стверджувати — або буде так, як я кажу, і вдасться завдати удару, або війна буде розповзатися. Треба розуміти, що рашисти будуть намагатися роздмухати полум’я війни по всій планеті Земля. Бо війна — це життя, це суть режиму путіна.
Тож, чим швидше відбудеться усвідомлення в цивілізованому світі, що він являє собою глобальне зло, тим із меншими втратами вдасться його подолати. Розтягування в часі буде приносити нові жертви, буде призводити до колосальних людських, соціальних та економічних втрат.
Я переконаний в тому, що в боях, в тому числі за Україну, поруч з українським солдатом має стати польський, французький, британський, німецький військовий…
Тут йдеться не про локальну війну між росією та Україною. Мова йде про глобальне протистояння між добром і злом.
— Що б ви побажали тим, хто зараз стоїть на боці добра — нашим Збройним Силам?
— Як і всім нам, я бажаю їм Перемоги Великої і маленьких перемог, які кожному з нас потрібні щодня. Пройшовши через перемогу, ми все здобудемо, все побудуємо, все відновимо.
