Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
«Пам’ятаю день, коли довелось випустити близько 50 мін, це дійсно важко. Тоді ми ледве ходили, але найголовніше, що змогли відбити атаку та вберегти наших побратимів на першій лінії фронту»
Працівник Одеського порту навряд чи думав, що стане морським піхотинцем і буде обороняти околиці Авдіївки, та ще й «зажмурюватиме» рашистів з міномета, який є ровесником його батька, 1937 року випуску. Андрій з промовистим позивним «Дядя» вражає своєю невимушеністю та спокоєм. Здавалося б, кільки хвилин тому він передавав координати своїм підлеглим: три міни — і ворожа активність затихла… Потім з абсолютно незворушним обличчям, наче нічого і не відбувалось, Андрій промовляє: «Ну, продовжимо?»… Дійсно, війна для нього стала буденністю, де він чітко знає і виконує свої обов’язки, адже розуміє, що від його точності залежить життя побратимів, які попереду.
— До війни я був абсолютно цивільною людиною, але з початку широкомасштабного вторгнення вирішив не ховатись, а стати на захист рідного краю. Все стандартно: прийшов до Одеського ТЦК і СП, звідки мене направили до місцевої бригади морської піхоти. І «номером» мінометного розрахунку я став не одразу, спочатку були окопи та передній край… Зараз же моє головне завдання — прикривати наших, коли вони йдуть у наступ, або «заспокоювати» метушню та рухи рашистів. Я вже насправді звик до цього місця, що і не дивно, ми з хлопцями тут майже 2 місяці. Але тепер стало спокійніше, раніше ми б з вами так просто не поговорили, росіяни накривала кожні 20 хвилин. Тепер же вони намагаються атакувати, отже, там нашим хлопцям гаряче…
В обов’язки Андрія входить споряджати міни та готувати їх до пострілу. Він каже, що вдячний цим вбивчим помічницям за збережені життя.
— Страшно сказати, але мені подобається те, чим я зараз займаюсь. В першу чергу, я стараюсь абстрагуватись від того, що це страшна зброя, а намагаюся асоціювати їх із шансом на порятунок та засобом захисту. Самі міни, до речі, до нас надходять різних виробників. І відчутна різниця між, наприклад, польськими чи чеськими та радянськими, перші точніше б’ють. Також через це кожного разу доводиться вираховувати похибки за допомогою програми «Кропива». Але міни, як вибагливі дівчата, за однакових налаштувань можуть вистрілити з похибкою у 20–25 метрів. Знову ж таки, все від виробника залежить. Також для нас нерентабельно використовувати далекобійні міни, адже ми доволі близько від підрозділів першого ешелону.
Відвертий, простий, для всіх товаришів Андрій справжній «Дядя», який і заспокоїть, і вислухає, і порадить, якщо потрібно, з притаманним йому спокоєм та делікатністю.
Але коли він розповів про свої бажання, то стало важко впізнати в ньому цивільну людину.
— Зараз мені потрібний лише якомога більший запас мін та міномет трохи новіший, адже бувають ситуації, коли потрібно випустити багато снарядів, а зброя інколи підводить. У такі моменти доводиться міномет розбирати, переналаштовувати, фактично ремонтувати на коліні. А це час, який у бойових умовах вимірюється людськими життями, — говорить Андрій.
На запитання про плани на майбутнє «Дядя» лише посміхнувся та відповів, що зараз його думки зосереджені на сьогоденні.
— Настане перемога, тоді можна будувати плани на майбутнє. А зараз я лише з кожним днем все більше відчуваю ненависть до росіян. Наприклад, нещодавно бачив новини, як прилетіло по моїй колишній фірмі, де я працював у порту. Так аж в серці защеміло, злості не вистачає… Але ж все одно переможемо і помстимося. По-іншому бути не може, — впевнений морський піхотинець.
Фото Командування Сил логістики
