Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
Тарас Компаніченко — військовослужбовець ЗСУ, український культурний діяч, кобзар, бандурист і лірник, народний артист України, очільник гурту «Хорея Козацька» — цього року став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації «музичне мистецтво» за альбом «Пісні Української революції».
Про пісні, які пройшли випробування часом, творчість під час війни він розповів в ексклюзивному інтерв’ю кореспонденту АрміяInform.
«Я ніколи не забуду, коли в перші дні вторгнення пісні української революції надихали людей»
— Вітаю вас, Тарасе, і всю «Хорею Козацьку» з Шевченківською премією. Наскільки пісні української революції перегукуються із сьогоднішніми подіями та актуальні зараз?
— Пісні української революції — це дуже великий масив, материк. Я щасливий, що є одним з його відкривачів. Оцим подвійним альбомом покладений початок до відкриття справжньої, щирої пісенної історії. Після того, як здобули незалежність, ми опинилися в ситуації, коли ці твори виринали подекуди, вони не були співані на широких майданчиках. З подивом минулого року Україна відкрила для себе «Ой у лузі червона калина». Я просто здивований, бо ми цю річ завжди співали.
Пісні української революції можна порівняти з непідкупними, щирими свідками доби 100-річної боротьби за вільну самостійну Україну, які хотіли бачити країну соціально справедливу і, звичайно, не декоративну, а справді самостійну. Відкриття цього масиву — це усвідомлення, які культурні сили, потужні індивідуальності брали участь в цьому процесі, творенні високого і низького стилю пісень того часу.
Ми почали заповнювати лакуни, які виникли внаслідок розриву історичної тяглості та історичної пам’яті, і заповнювати їх історичною правдою. Бо часто вони заповнювалися фальшивками, фейками, так би мовити, які до пісень української революції прямого стосунку не мали. Люди хотіли щось уявляти про цю українську революцію. І легше було це запнути фейками. Наприклад, про те, що пісню «Любо, братці, любо» створив Махно. Пісня написана у 1986 чи 1988 році у Кривому Розі. Чи «Не падайте духом, мій друже Ковалю». Як може бути вона піснею УПА, коли її автор народився у 1952 році в Закарпатті? Ну, смішно дуже.
Тож поява оцих пісень, справді щирих пам’яток тієї доби, виконала ще й таку функцію — почала заповнювати артефактами. І це лише маленька частинка, процес пішов далі.
Всюди, де я співаю, люблять дуже «Стяг» на слова Бориса Грінченка. Підходять вояки й запитують: «А Стяг буде?». Чи якісь ті речі, які ми співаємо разом з «Хореєю Козацькою»: «За Україну, з вогнем завзяття», «Ми лицарі без жаху і без смерті», «Од синього Дону до сивих Карпат», «За рідний край, за нарід свій», «Коли ви вмирали», «Як упав же він з коня», «Накрила нічка»…
Тому ці пісні актуальні, вони служать. Я ніколи не забуду, коли в перші дні російського вторгнення пісні української революції надихали, веселили людей, підбадьорювали. Це такий спектр емоцій, який додавав сил і віри в нашу Перемогу.
«Ніякий Байрактар нас не врятує, якщо не буде духу…»
— Скільки взагалі пісень народилося за часи широкомасштабного вторгнення?
— Певно, з десяток, але не всі ці пісні пропущені мною через мій внутрішній ценз. Пісні, що я вважаю слабшими, — ще не випускав на люди. А хороших, мабуть, написано п’ять чи чотири. Бо не стільки пісні творяться, як вірші.
Часом мені якось вже соромно, що вже всі там (говорить по загиблих героїв. — Авт.), а ми ще тут. І якось це вже незручно. Це таке, власне, почуття вини вцілілого. Це один з типових прикладів нашого системного посттравматичного розладу. Але ми відчуваємо це… Тож я написав після того текст на смерть Андрія Жованика, який ще не став піснею: «Блиснули зблизька мені шаблезуби смертельної пащі, крізь шепіт схлипувань і ридань першими гинуть найкращі. Багато з друзів моїх у райськім раю чи Вальгаллі, і якось незручно вже взагалі, що я ще не в тім загалі…».
Тобто цей твір, наприклад, ще не озвучений, він ще в процесі. Але є тексти, на які зразу народилися пісні, приміром: «За колонами колони пруть на нас московські брили, та їх сміло зустрічають українські Збройні Сили! Звідки наволоч? — Зі сходу. — Плюс, почули, зустрічаєм. І чим хата в нас багата, пригощаєм, пригощаєм. Байрактари й Джавеліни, хай гримлять і хай стріляють, Але дух гармат міцніший. Ми це дуже добре знаєм».
Але це пісня не про Байрактари й не про Джавеліни, Слава тобі, Господи! Не треба очаровуватися, не будете розчаровані. Я вважав, що ніякий Байрактар нас не врятує, якщо не буде духу. Тому я про цей дух співав. І приємно було відмітити, що дехто, аналізуючи суцільну «байрактарщину» наших широт і довгот, Слава тобі, Господи, відмітили, що ця пісня виділяється з-поміж інших, тому що вона не про Байрактари.
Але ми насправді робимо семимильні кроки в одужанні й одорослішанні нації. Пісня «Слава Богу, Слава Йсу, Слава нашим ЗСУ» — про сучасну війну. Жартівлива пісня «Б’ємо, б’ємо москаля» — така, щоб її співати гуртом. Пісня про оборону Бахмута, я вважаю, що непогана. Пісня про Азовсталь також. Є і просто поезії. Я пишу і молитви, треноси, оплакування.
«Ми насправді робимо семимильні кроки в одужанні й одорослішанні нації»
Я граю на похованнях наших героїв та лицарів і лицарських наших дівчат. І ми намагаємося з «Хорею Козацькою» підходити до цього дуже відповідально. Доповнюємо прописаний Павлом Подобєдом ритуал. Він достатній, бо там сурма, барабан, сальва, розгортання прапора, гімн. Але люди просять, і ми граємо. Я намагаюся з одного боку внести в церемонію прощання з нашими героями пісні, які б показували, що вся українська нація, вся українська історія, вся українська спадщина віддає зараз шану новітньому лицарю. Це одна складова, а друга — це універсальність цих текстів. Тут превалюють оці дві складові. Тобто, перш за все, ми демонструємо і дякуємо від імені всієї нашої історичної спадщини, що ця людина відстоювала нашу ідентичність.
Саме тому зараз звучать твори, яким по 300 років, і водночас звучать твори, яким по 100 років, звучать сучасні твори. І навіть якщо в пісні йшлося про війну з якимись конкретними ворогами, наприклад, з турками чи з поляками, то ми співаємо, уникаючи всіх цих деталей. Безперечно, коли похорон довгий і довге прощання, то ми співаємо і «Пливе кача», тому що ця пісня про національну єдність від Закарпаття до Слобожанщини і від Чорноморії до Полісся.
«Коли в шпиталях ти чуєш оповіді наших хлопців про те, що вони пережили, то ти просто німієш…»
— Як твориться під час війни?
— Ми з «Хореєю Козацькою» граємо в пунктах постійної або тимчасової дислокації, де відновлення відбувається, у місцях реабілітації наших хлопців і дівчат. Бувають притуплені моменти, всі слова наче німіють. Особливо, коли ти приходиш в шпиталь і слухаєш оповіді безпосередньо з передової.
«Вони вийшли з такого пекла і щиро кажуть, що їм пощастило…»
Коли хлопці розповідають, що вони пережили, ти просто німієш і не знаєш про що співати. Стаєш дуже безпорадним і беззахисним, тому що бачиш достойних мужів високого духу, які пережили жахіття і які спокійно розповідають про пережите: «Як я повернуся… в мене одна нога тільки і очі пошкоджені, але я все одно мушу повернутися в свою частину»…. «У мене тільки до ліктів руки, але я все одно повернуся в свою частину»… «У мене нема двох ніг, але я все одно повернуся в свою частину»…. Вони вийшли з такого пекла і щиро кажуть, що їм пощастило…
«Існування українців муляє московитам… Це як боротьба за первородство»
— Тарасе, а коли ви зрозуміли, що широкомасштабне вторгнення росії неминуче?
— Ну все до того йшло… Я думаю, що десь восени чи влітку 2021 року я зрозумів, що воно відбудеться. Тобто мене називали панікером, але не треба було бути оракулом, щоби це не помітити. Просто ми не піддалися на тиск московської імперії, який вона здійснювала різними засобами. Вона хотіла втягнути нас у свою економічну імперію або в гуманітарну, або в орбіту своїх політичних впливів. Це був шлях до денаціоналізації. І ми цьому не піддалися. Відповідно почалася боротьба зі свободою. Вони створили передумови до того, щоб у нас забрати Крим, розпочати війну на Донбасі, нав’язати нам «Мінський процес». Але було очевидно, що громадянське суспільство України не дозволить будь-якій владі піти на домовленості про вибори на Донбасі під цівками автоматів, про якесь визнання Криму за московщиною.
«Ми не піддалися на тиск московської імперії, який вона здійснювала різними засобами»
Ну і, зрозуміло, що існування українців муляє московитам, муляє з кількох теж моментів. Це, звичайно, історичний контекст — боротьба за первородство, знаєте, як між агарянами і сарацинами. Хто з них сарацин, а хто агарян? Хто від Агарі, від наложниці, а хто від Сари, від законної дружини? Який із цих синів? Тобто це як війна за Єрусалим, так само тут війна за Київ і війна за оцей історичний наратив. Тобто ми первородні, ми вважаємося очевидними, прямими нащадками, і нікуди звідси не йшли, не дівались нікуди. Ну а вони воюють за право бути первородними, за право володіти цією спадщиною.
Дивна така річ для нас. Ми думаємо: Господи, почніть від чогось іншого себе вираховувати. Від Мосха біблійного. У 16–17 століттях Алессандро Ґваньїні, Інокентій Ґізель та інші наші мислителі писали, що ми походимо від Яфета, але у Яфета, окрім Руса, Ляха і Чеха, був ще один син — Мосх. Вони там вигадали, що це від нього походять москалі. Ну вже ж, Господи, вигадали, тож хай він буде сильний, наділіть його якимись гіперболізованими властивостями, почніть свою історію від нього. Але ж ні — не здатні вони на це. Тому, звичайно, що це з одного боку, це боротьба за київську спадщину, за первородство, за право володіти «дідизною». А другий момент — це свобода.
«Вільне суспільство завжди краще, воно швидше розвивається. Ми рухаємося і дуже далеко віддалилися від москви»
Ми показуємо хороший результат, ми вільні люди, демонструємо, що свобода скутечна, має скуток, результат. Вільне суспільство завжди краще, воно швидше розвивається. Ми рухаємося і дуже далеко віддалилися від москви. У нас немає страху, адже ми вільна країна. І це дуже страшно для них. Їхня церква московська не спрацювала, культура так звана їхня, яку вони сюди насаджували, теж не спрацювала… Ще трошки і вони б не мали взагалі жодних шансів поневолити Україну. Тому це мало такий вигляд, що вони повинні завдати удару. Бо країна, яка заряджена на те, щоби знову будувати лише територіальну імперію, не здатна ні на що без їхнього суцільного, всезагального, шовіністичного, нацистського домінування.
«Моя пісня Перемоги ще не написана»
— А ви вже знаєте, що заспіваєте, коли ми переможемо?
— Моя пісня Перемоги ще не написана. Не можна писати пісню перемоги наперед. Це фальш. Можна писати пісні мотивуючі, ті, що підбадьорюють, але я хочу сказати, що вони не для передової. Тобто ті, хто виходять на передову, хто став справжнім лицарем, професійним, фаховим вояком, вони в оці пісні не вірять. Війна — це цинізм, це багато сарказму тощо. І люди, насправді, переживши багато чого, по-різному сприймають патос.
Коли я чую вірші, тексти, написані безпосередньо на передовій, то це правдиві тексти про війну. І це сильні тексти.
«Люди, насправді переживши багато чого, по-різному сприймають патос»
Ми нещодавно говорили про це з моїми колегами по службі. Задавалися питанням, як все погано у московщині, чому там немає якоїсь альтернативної думки? От чому там популярний такий дешевий, я би сказав, патос, з якого хотіла вирулити свого часу навіть інтелігенція совєтського союзу? В срср було так багато цього відвоєнного військового патосу, що аж нудило від нього. Фронтовики не могли дивитися фільми про війну. І тому інтелігенція все-таки намагалась якось вийти з цього або в ліризм, або в осмислення масштабів трагедії. «Степом, степом», «А льон цвіте…» чи «Мак» Івасюка та інші пісні українські — про це. Вони не дуже, до речі, в срср і віталися. Ці тексти були про трагедію. Відбувався процес відходу від просто патосів, щоб можна було оплакати побратимів, масштаби трагедії.
Переможний патос — це як сіль або мед. От якщо передати куті меду — все пропало. Як пересолив — пропало. От і патосу маєш вірити. Якщо ти не віриш, якщо це вилинялі слова і нічого за цим не стоїть, окрім набору гарних фраз, то це просто катастрофа.
«Переможний патос — це як сіль або мед. От якщо передати куті меду — все пропало. Як пересолив — пропало»
Буває інколи непогану поезію люди пишуть на передовій. Оці от, знаєте, пісні народжені в АТО. От класні речі, але часто потім все це можуть зіпсувати одним приспівом, здешевлять оцим, як-от «капелани, капелани… трампарам, парам-парарам»… і все скочується до графоманства.
Дуже важливо, що українське суспільство так це робить. І це природно, справді, що графомани пишуть, що всі пишуть, що всі співають. Це дуже класно, я за це. Хай всі пишуть якісь пісні перемоги, ліричні пісні про Бахмут, про Херсонщину, про оборону Києва, про Бучу й Ірпінь трагічні речі. Повинен бути наш продукт на різних рівнях. І це теж щира позиція, так? Суспільство відділяє, відсіює всі ці несправжні речі, яких багато. Тому, звичайно, щось стане фольклором, щось піде у небуття, а щось стане піснями нашої переможної війни і справжніми піснями нашої Перемоги.
Фото Миколи Давидовського
