Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
З перших хвилин вторгнення росії в Україну наші патріоти не вагаючись стали на захист незалежності та свободи своєї Батьківщини. Усіх їх — хлопців, чоловіків, жінок та дівчат різного віку, професій та національностей — об’єднало почуття відповідальності за долю українського народу та майбутнє вільне життя. Вже понад 500 днів та ночей підступний ворог намагається знайти слабке місце в наших воїнів, щоб зламати їхню волю, сипле на них сотні тисяч снарядів, бомб та ракет з моря, неба та землі. Проте захисники та захисниці міцні духом, попри біль поранень, втрати побратимів, у єдиному строю, непохитно, крок за кроком вони звільняють від нечисті нашу землю. Нині на фронті, у самому пеклі їх сотні тисяч. Вони є живими світлинами солдатського подвигу, мужності та героїзму, свідченням непереможності українського духу.
Настане час, у книжках, кінофільмах, енциклопедіях та історичних посібниках ми дізнаємось про багатьох наших співвітчизників, які непохитно стояли в обороні, йшли в наступ і до кінця виконали свій військовий та громадянський обов’язок.
…Про свого чоловіка і сина, їхню долю та бойовий шлях розповіла депутатка, благодійниця, волонтерка, громадська діячка з Кривого Рогу Вікторія Третяк.
— Мій чоловік Анатолій, будучи онкохворим з 2013 року, який за десять років переніс три важкі операції, маючи потребу в постійному лікуванні та необхідних умовах, не ховаючись й нікуди не тікаючи, добровільно, в 50 років, став на захист та оборону міста і України, — повідомила пані Вікторія. — З 2014 року він був добровольцем, волонтером та благодійником, а під час широкомасштабного вторгнення, не вагаючись, став військовослужбовцем. Разом зі своїми групами брав активну участь у звільненні Херсонщини, виконував бойові завдання і на інших напрямках. За півтора року, звісно, не лікувався, не обстежувався й не робив хіміотерапії. Тому за останні місяці ситуація зі здоров’ям вкрай погіршилась. Госпіталізували і втретє прооперували.
На ВЛК чоловіку надали висновок: непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку.
«Як вас взагалі з таким онкозахворюванням взяли до війська?!» — з великим здивуванням запитували лікарі. На що Анатолій відповів: «Я нікому про хворобу не казав. Сам пішов. Ніхто мене не призивав. Треба ж було ворога відбити…»
Зі слів Вікторії, днями чоловіка виписали з лікарні.
— Одужує. Тримається, — каже вона. — Духом не падає, а продовжує й далі робити все можливе задля нашої Перемоги. Кохаю і безмежно пишаюсь своїм чоловіком — справжнім воїном України.
Також Вікторія повідомила, що днями військове звання молодшого лейтенанта отримав її син Едуард.
— Мій син — учасник бойових дій, — каже жінка. — Коли йому тільки виповнилось 18 років, одразу підписав контракт, навчаючись на 2 курсі в університеті. Це було його рішення. Тоді я була шокована. Адже йому ще три роки треба було вчитись. Син сказав мені: «Я йду захищати Україну, в район бойових дій. Хтось же мусить. І не плач, мамо, ти мене таким виховала». І пішов. Командиром відділення. Широкомасштабне вторгнення застало його вже на Донбасі. Вугледарський напрямок, Великі Новосілки, Волноваха… Дивом залишився живим. Далі — пілот-аеророзвідник. Брав участь у звільненні Херсонщини. Майже три роки він захищає Україну. Сьогодні Едуард — у «Гвардії наступу». Безмежно пишаюсь своїм офіцером!
Отже, нині сучасну воєнну історію разом із журналістами пишуть і розповідають рідні захисників, їхні батьки, дружини та діти. Усі ці рядки людей, які переживають цю жахливу війну, поза сумнівом, у подальшому поповнять національний і світовий бібліотечний фонд та назавжди залишаться в народній пам’яті.
Фото із сімейного архіву Вікторії Третяк
