Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Уродженець Харківщини солдат Роман Пономаренко до широкомасштабного вторгнення росії в Україну працював миловаром на одному з великих підприємств. Роботу свою любив і жартома називав себе «Директором чистоти». Після роботи вдома на нього чекали дружина та двоє малих діточок.
Щасливе і спокійне життя довелося поставити на паузу торік 24 лютого. Адже він, як справжній патріот і нащадок слобожанських козаків, добровільно прийшов до свого РТЦК та СП.
— Я живу в передмісті Харкова, і обстріли великого міста нам добре чути, — говорить військовослужбовець. — У перші дні великої війни після кожного вибуху всередині кричала власна совість. Тому не став чекати на повістку, а сам пішов на війну. Колись відслужив строкову зенітником. Тому з РТЦК та СП направили в зенітний ракетний дивізіон окремої механізованої бригади імені Івана Сірка. Проте вартовим неба пробув недовго.
Вибух патріотизму на загальному шикуванні
У квітні 2022-го, наприкінці курсу з перепідготовки та відновлення навичок, на загальному шикуванні перед групою мобілізованих армійців виступив командир одного зведеного підрозділу.
— Офіцер повідомив, що незабаром почнеться звільнення Харківщини. Тому потрібні добровольці, аби воювати в ролі піхотинців. Після цих слів увесь наш взвод зробив крок уперед, і ми поїхали на північ від обласного центру. Цікаво, що в той момент, коли ми погодилися битися з ворогом, я відчув потужний вибух патріотизму, що словами важко й передати. Ту миттєвість ніколи не забуду, — пригадав армієць на псевдо «Romeo».
Першим населеним пунктом, у звільнені якого брав участь Роман, стала Кутузівка. Не встигнувши насолодитися смаком першої перемоги, його підрозділ висунувся далі, у бік Тернової.
— Між селищами в тій місцевості чимало дачних кооперативів. Тож ми просувалися вперед не так швидко, як хотілося, ховалися в старих будинках, аби перечекати масовані обстріли. Побачивши над собою в небі «Орлан-10», негайно готувалися до «прильотів». На жаль, рашистів було дуже багато, вони йшли хвилями. Саме неподалік Тернової наша група з 10 осіб потрапила в оточення, але швидко з нього вийшла, — розповів військовослужбовець ЗСУ.
Роман уточнив, що торік на початку червня вони тримали оборону біля того селища на панівній висоті. Якось їхню позицію стали щільно обстрілювати ворожі 120-мм міномети. Після артатаки по них почали працювати танки. Українці зрозуміли, що окупанти пішли на штурм. На той час у них, окрім автоматів, був лише один гранатомет та кілька ручних гранат.
— Як старший групи я вийшов із укриття, аби подивитися на дії ворога, прийняти правильне рішення. Тихенько зайшов за будинок, а там, десь за п’ять метрів від мене, — стояв російський розвідник. Минула доля секунди, але я першим зробив постріл. З дозволу командування ми відійшли в задане місце. На фінальному етапі рухалися на нашому танку, сидячи на броні. В якусь мить пролунав сильний вибух, імовірно з ворожого гранатомета. Просто на місці загинув мій товариш, а решта — зазнали поранень. Особисто мені уламки влучили в обидві ноги, — каже воїн.
У звільненому Куп’янську зустрічали зі сльозами радості
Виписавшись із госпіталю, Роман наздогнав свій підрозділ, що вже був біля Куп’янська. Наприкінці літа саме готувався великий контрнаступ, і він взяв у ньому участь.
— Моя рота увійшла до Куп’янська у складі другої черги. Зайшовши на одну вулицю, блокували залишки ворожих сил і розбивали. Як же нам було приємно бачити радість на обличчі мешканців звільненого міста. Жінки плакали від щастя, а діти — викрикували патріотичні гасла. Тільки заради того моменту вже не шкода віддати своє життя, — вважає «Romeo».
До речі, на тому напрямку солдат Пономаренко познайомився з бійцями інтернаціонального легіону. Серед них було чимало таких, які пройшли не одну війну. Українці швидко обмінялися досвідом із новими друзями, а також доволі часто разом виконували бойові завдання.
Урятував життя пораненому американцю
Після Куп’янська українські піхотинці перетнули адмінмежу з Луганською областю та закріпилися в районі селища Стельмахівка, що на Сватівському напрямку. На той час у росіян ще не було класичної лінії оборони. Останнім фактом українці успішно користувалися. Наприклад, заходили до рашистів з різних боків і розбивали потужним вогневим ударом.
— Під час одного з боїв біля мене розірвався 152-мм снаряд. Я дістав акубаротравму, потемніло в очах, сильно задзвеніло у вухах… Проте тоді переймався зовсім іншим. Адже на моїх очах американському легіонеру з позивним «Ден» відірвало ногу. Почалася сильна кровотеча, а сам він перебував у шоковому стані. Тож негайно підбіг, наклав турнікет та допоміг добратися до наших медиків. Забігаючи наперед, скажу, що тепер із ним все гаразд. «Ден» давно в США і через соцмережі періодично дякує за порятунок, — повідомив солдат Пономаренко.
Коли російська мова допомогла знищити окупантів
Пройшовши черговой курс лікування, воїн «Romeo» знову опинився на Луганщині.
— До Сватового було якихось 11–13 кілометрів. Всі ми горіли бажанням наступати далі. Але не все можна швидко зробити. Доводилося окопуватися, щоб міцніше тримати оборонний плацдарм. На одній із позицій ходили по воду до покинутого будинку, що в сірій зоні. Стоїмо, набираємо воду. В цей момент відкриваються ворота, а там стоять три москалі з характерним білим скотчем. У нас же тоді були жовті пов’язки. Першим зорієнтувався саме я, і російською запросив заходити у двір. Збрехав, що ми є «російськими розвідниками» та буцімто йдемо нищити українців з тилу. Вони нічого не запідозрили і зайшли… В результаті всі ми отримали подяки від командування, — сміється він.
За його словами, минула осінь була важкою щодо протистояння з ворогом.
— Всі чули про Бахмут, але на тому клаптику Луганщини, де стояла моя рота, також було дуже гаряче. росіяни щодня використовували проти нас свої літаки, артустановки, зенітки чи міномети. Натомість українці московитську масу перемагали розумом і хитрістю, — говорить армієць.
Третє поранення виявилося дуже серйозним
Першого грудня Роман зазнав чергового поранення, яке змінило подальший характер його військової служби.
Так, після розриву одного з ворожих снарядів, уламки міни влучили в шию, ліву руку, а також під вухо.
— Моє третє поранення виявилося дуже серйозним. Сам би я не впорався і одного турнікету точно б не вистачило. На моє щастя, поруч опинився бойовий побратим із Франції на псевдо «Фалькон». Цей кремезний хлопець свого часу воював у французькому іноземному легіоні та пройшов аж три гарячі точки. Він мене тоді врятував, за що до кінця своїх днів любитиму цю західноєвропейську країну, — пообіцяв мужній чоловік.
Лікування було дуже тривалим. У підсумку титанічних старань військових медиків шість ворожих уламків так і не вдалося витягнути з його тіла.
Роман пройшов кілька ВЛК. Під час останнього засідання лікарів, що відбулося в квітні, було вирішено, що йому заборонено служити в бойових частинах. Тому в червні 2023-го армійця переведено на посаду стрільця підрозділу охорони Харківського РТЦК та СП.
— Якщо захищати якийсь військовий об’єкт мені нескладно, то до вручення повісток ще досі не звик. На власному прикладі розказую військовозобов’язаним, що таке бути справжнім патріотом України. Наприкінці ж розмови традиційно ставлю просте запитання про те, а чи зможуть вони після перемоги подивитися в очі своїм дітям, — насамкінець каже солдат Роман Пономаренко.
Фото автора та з архіву Романа Пономаренка
