Бригада використовує тактику, яка дозволяє порушувати противнику намічені наступальні плани та нав’язувати власні правила ведення бою. У черговому матеріалі циклу «Бригада для супергероя» про…
Олександр Кулик, директор науково-практичного центру нейрореабілітації «Нодус», лейтенант медслужби ЗСУ, заслужений лікар України, доктор медичних наук, розповів нашому кореспонденту про свій досвід з надання первинної медичної допомоги «на нулі».
— Відомо, що під час боїв наші бійці часто зазнають поранень в окопі. Але надати їм допомогу буває важко. Як ви психологічно готуєте людей до цих ситуацій?
— Дійсно, це питання дуже складне. Виявляється, якщо взяти ТС-3 (TC-3, або TCCC — Tactical Сombat Сasualty Сare є стандартом надання допомоги в догоспітальній медицині на полі бою. — Авт.) або інший стандарт, там про це нічого не сказано. Для наших мобілізованих хлопців, які все життя звикли сидіти в кабінетах чи в авто, окоп — це щось таке з фільмів про війну.
Часто виникає так звана бункерна свідомість, коли ти вважаєш, що можеш забитися в якусь щілину, нору, перечекати обстріл і війну, що там тебе нічого не уразить і ти там захищений. Але, як показує практика, це найнебезпечніший психологічний феномен, тому що тоді ти часто пропускаєш підхід ворога до тебе впритул. Він підходить, закидає тебе гранатами, нищить або бере в полон. Це перше.
Друге, це самі окопи. За рахунок того, що окопи часто риються в ґрунтах сипучих чи глинистих, там вода, дощ, бруд, волога — це все дуже відрізняється від звичних цивілізованих умов, і людині, що потрапляє в такі умови, дуже важко. Я вже не кажу, що виникає маса суто медичних проблем і хвороб. Наприклад, «траншейна стопа» — це специфічне захворювання що виникає коли частина тіла, частіше всього стопи, перебувають у вологому та холодному середовищі впродовж тривалого часу, але за температури вище ніж 0°C, на відміну від відмороження. Часто військові не знають, як правильно переміщатися, змінити положення тіла, як уберегти себе від захворювань.
Ще один важливий аспект — психологічна підготовка. Відомо, що «ячеїсті» позиції складніше виявити та вразити, вони важко піддаються розвідці, але для війни в «ячеїстих» структурах треба мати певний психологічний стан, бо здається, що на тебе весь фронт рухається, і необстріляний солдат за найменшої небезпеки «ячейку» залишає. Звісно, що траншейні окопи зручніші, у них і БК легше заносити, і командиру легше контролювати, і виносити поранених. Але ці окопи часто вражає вогонь, їх легко демаскує і виявляє ворог. Тому від психологічної підготовки залежить багато.
— Які особливості поранень в окопах? Які правила надання першої допомоги?
— Одна з особливостей поранень в окопах — часто дуже важко виявляти зони множинних уражень, бо весь одяг у бруді. Після дощу все в землі, поранення кінцівки візуально супроводжується не такою масивною кровотечею, кров змішується з брудом. Турнікет може бути мокрий, часто доводиться накладати не один, а два турнікети. Мокрий одяг також дуже важко стискувати турнікетом. Боєць, який впав, може перегородити траншею, він моментально створює проблеми для руху по окопу, тому потребує негайної евакуації. Класичні каркасні санітарні ноші там не розкласти, бо окоп стиснений, тому треба вміти швидко використовувати евакуаційну стропу, м’які ноші, і навіть швидко вміти розкласти ноші типу «Лелека» або SKED. Враховуючи, що часто евакуація пораненого ускладнена та відтермінована, необхідно облаштовувати в окопах місця тимчасового перебування поранених. Бійцям або медикам необхідно вміти швидко перемістити туди такого пораненого, аби він не заважав руху. До того ж ще часто падають обличчям в землю, і поранений, який зазнав контузії, може мати порушення дихання, бо тривалий час був присипаний землею, або лежав обличчям у калюжі чи в бруді. Виходить, що травма мінімальна, а порушення свідомості та дихання при цьому домінують. Бійці підбігають, але не побачивши рани, вважають, що все нормально, і залишають його там лежати, а треба посадити, наприклад, а для цього треба знайти місце.
Ще одна особливість поранень в окопах — це те, що тулуб, здебільшого, закритий бронежилетом, а шия та обличчя — відкриті. Часто влучання куль і уламків в шию і голову вимагають навичок накладання тугих пов’язок, бо турнікет на шию й голову не накладеш. Тому ми вчимо бійців мотати валики, щитки прикладати на рот, на око, на ніс, на череп. Верхня частина тіла часто під вогнем, прилітає в плечі, у верхні частини кінцівок, куди турнікет не накладеш. Слід ураховувати, що ворог часто перебуває досить близько, як це було в тому ж Бахмуті, і якщо ти в окопі одразу почнеш надавати собі допомогу, це створює великі ризики підходу ворога на близьку відстань, на кидок гранати.
Окоп — дуже потужна фортифікаційна структура, якщо він правильно побудований. Поки піхота не зачистить окопи, вони не можуть бути взяті ніяким артилерійським вогнем. Атаки ворога змушують багато бігати, рухатись, а отже, траншеї мають бути вільні.
— Де в такому разі має працювати медик?
— Медик має працювати з пораненими в заздалегідь підготовлених місцях. Боєць повинен знати, до якої стінки окопу він має притулитися спиною під час обстрілу, як швидко він має покинути позицію і переміститися на запасну, а потім назад. Коли медики починають надавати допомогу, тягнути поранених до місця збору, часто це доводиться робити одному бійцю. Бійці розтягнуті по лінії оборони, земля перешкоджає візуальному контакту. Якщо в сусідній «ячейці» сталося поранення, не завжди такого пораненого швидко знаходять. Навіть якщо він там кричить про допомогу, це не завжди чути, коли триває бій.
— Який алгоритм дій повинен бути?
— Найкраща медицина під вогнем — це вогонь у відповідь. Ліквідація загрози є першочерговим завданням. Воїни, коли в сусідній «ячейці» поранений боєць, мають притиснути ворога до землі, не дати йому можливість висунути носа, мають створити шквальний вогонь, але —розуміючись на дистанціях, на результативності. Я бачив, як підрозділи, в яких ми викладали такмед, прийшовши на злагодження і доукомплектування, показували свої ролики. Де вони свідомо підпускали росіян на гранатне ураження, коли вони думали, що окоп уже пустий, і тут вилітало умовно 20 гранат Ф-1, і нищили все, що рухається в радіусі 200 м. Але це тренування, розуміння, і психологічне тренування насамперед. Ми працювали майже тиждень в окопах, тренували всі ці елементи. Як витягнути пораненого, як сісти, як накласти турнікет. Зрозуміло, що одяг брудний, навколо грязюка, шукати місце поранення ані часу, ані сенсу нема, накладаєш турнікет одразу максимально високо на кожне поранення. Він липкий, а взимку промерзлий, як лід. Одним стиснути часто важко, накладаєш зверху другий. Якщо холодно, не спішіть одразу розрізати весь одяг на пораненому, щоб не помер від гіпотермії. Вчили поранених під вогнем не позбавлятися засобів захисту. Зрізали бронік — примотайте скотчем назад. Зняли каску, надали допомогу, притуліть ту каску на місце. Дайте йому шанс вижити під обстрілами, бо евакуація часто буде ускладнена, маршрут її готуйте заздалегідь. Повинні бути облаштовані евакуаційні «ячейки», куди ви будете пересувати поранених та загиблих. Коли ти тягнеш його сам, то тільки евакуаційна стропа допоможе нормально потягнути, перемістити на короткі відстані.
Таке місце має бути на кожному повороті, бо ви цей лабіринт не пройдете із пораненим вдвох. Чим далі від переднього краю, тим більше роблять таких схованок для поранених, як пункт первинного збору на декілька осіб. І звідти вже на евакуацію, де може підскочити «мотолига» і забрати.
— Як рити ці «ячейки», скільки їх повинно бути?
— Ми кажемо, що на відділення одна. На групу з восьми осіб має бути одна для загиблих і одна для поранених.
