Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
За час сучасної російсько-української війни тисячі українок стали символами звитяги і саможертовності. Військова медикиня Надія не виняток — жінка, ризикуючи життям, вивезла важкопоранену військовослужбовицю через мінні поля у безпечне місце та вертольотом повернулася з підконтрольної території до палаючого від російських бомбардувань Маріуполя, аби надавати допомогу українським бійцям у польовому шпиталі на території Азовсталі. Сьогодні, в День медичного працівника, ми хочемо розповісти історію цієї українки.
Вивозити поранену з Маріуполя довелося через мінні поля
Останні п’ять років Надія проходила службу в Маріупольському військовому госпіталі на посаді старшої медичної сестри. Широкомасштабну навалу московитів жінка зустріла в будівлі медичного закладу, який не покидала вже два дні — напередодні весь персонал зібрали за тривогою, тоді ж почали надходити перші поранені.
Ворог стрімко наблизився до столиці Приазов’я — за два дні місто було у вогні. 26 лютого до шпиталю доправили прикордонницю з травматичною ампутацією кінцівки, яка терміново потребувала медичної допомоги. Але організувати належні умови для пораненої в госпіталі в умовах постійних авіанальотів та авіаційних обстрілів було вже неможливо.
— Командир ухвалив рішення про спробу евакуювати дівчину. Але через те, що Маріуполь тоді вже опинився в напівоточенні, кожен розумів, що це може бути «поїздкою в один кінець». Зголосилася тоді я, аргументуючи, що достатньо побачила за свої 50 років.
Їхати довелося повз розбиті війною автомобілі, минаючи мінні поля… Того дня доля була на боці евакуаційної команди і пораненої — вони дісталися Дніпра. Перепочивши, жінка завантажила автівку необхідними ліками і медичними засобами та доповіла командиру про готовність вирушити до оточеного Маріуполя. У відповідь отримала чітку заборону на повернення.
У Дніпропетровському шпиталі Надію залучили до залізничної евакуації поранених українських воїнів.
— Наші вагони чіпляли до цивільних поїздів і везли якнайдалі від фронту. Це було дуже важко, адже на весь вагон з медичного персоналу були лише лікар і я. Їхати потрібно було близько доби. Я повинна була всіх нагодувати, виконати призначення лікаря, змінити білизну, пелюшки, зробити медичні призначення тощо.
Політ на Азовсталь
За місяць Надію та інших медиків з Маріуполя, яким вдалося вийти з оточення, викликав керівник Дніпропетровського шпиталю та розповів, що з’явилася можливість гелікоптером повернутися до окупованої столиці Приазов’я, аби допомогти побратимам, які на той час перебували в польовому шпиталі на території Азовсталі. Бажання висловили Надія і чотири лікарі — хірурги та анестезіологи.
— Я розуміла, що повернутися туди означає подивитися в очі смерті, але не могла інакше. Весь останній час відчувала себе дезертиром, адже я покинула поле бою, покинула своїх підлеглих медсестер, за яких відповідаю, — пригадує медикиня.
Політ на Азовсталь відбувся 31 березня 2022 року. Подолати повітрям потрібно було близько 300 км, 100 з яких — у глибину оборони противника. А назад з небезпечної подорожі повернулося тоді три борти з чотирьох — росіяни збили саме той, на якому до Маріуполя летіла Надія.
Посадка гелікоптера на території міського порту тривала близько 7 хвилин. За цей час під пекельними обстрілами росіян військові вивантажили зброю, боєприпаси, ліки та завантажили поранених. Залишок дня Надія перебувала у стабілізаційному пункті азовців в укритті неподалік.
До польового шпиталю «Залізяка», що розташовувався на території Азовсталі, діставалися морем вночі на невеликому катері.
Картина, яку побачили в бункері прибулі медики, шокувала навіть їх, а вони бачили багато чого: близько 350 важкопоранених, їхні стони і крики, виснажені лікарі, які не спали вже багато днів, та запах гнилої плоті. А ще нескінченний потік тих, кого несли сюди з поля бою…
— Перше питання, яке я почула, коли потрапила туди, було: «Про нас забули?» А я тоді відповіла: «Дивіться, я перед вами, пролетіла до вас через весь фронт — це наказ керівництва країни, Генштабу! Це операція, яку розробляли кращі з кращих — про вас пам’ятає вся Україна!» Знаєте, після цих слів бійці ніби знов народилися — стали вільніше дихати, радіти хоча б якимось дрібницям.
На «Залізяці» Надія взяла на себе піклування про найтяжчих — тих, хто пережив операційні втручання та ампутації.
— Кухарів я просила приготувати якийсь дієтичний суп, коли комусь ставало зле — зайвий раз зверталася до лікарів, щоб оглянули пораненого.
Медикиня пригадує зустріч, яку вже не забуде ніколи:
— Я проходила повз тих, хто щойно поступив до шпиталю, і почула, як до мене хтось звернувся: «Ви мене пам’ятаєте?» Обличчя хлопця мені здалося незнайомим, але коли почула його псевдо «Граф», згадала — це був командир групи ГУРівців, який керував операцією щодо нашої доставки в Маріуполь. Тоді я дізналася від нього, що його побратими, котрі летіли з нами, загинули — всі, окрім нього…
Тепер Надія поставила собі за мету врятувати хлопця, життя якого висіло на волосині через важкі рани.
— Цей 25-річний хлопчина неймовірно сильний морально й фізично, але біль довів його до відчаю — бували моменти, коли він просив його вбити… Я тоді, можна сказати, на колінах просила лікарів зробити хоч щось, аби полегшити стан «Графа». І вони зробили диво: хлопець не тільки одужав і пережив полон, зараз він знову нищить окупантів.
41 день у карцері та вибухи в Оленівці
…19 травня 2022 року розпочалася операція з порятунку захисників Азовсталі — Надія разом зі побратимами і посестрами покинула територію заводу.
Рівно п’ять місяців вона перебувала в нелюдських умовах в полоні окупантів у сумнозвісній колонії в Оленівці.
— Ми перебували в камері площею близько 25 квадратів. Хтось спав вдвох на нарах, хтось — на злежаних матрацах на підлозі. Взимку холод пронизував до кісток, влітку було нестерпно жарко. Годували тричі на день — зранку порожньою кашею, в обід — баландою, яка нагадувала помиї. На вечерю знову каша, але вже зі шматком риби путасу.
Через «погану поведінку» — жінка говорила із загарбниками українською і «відмовлялася» розуміти їхню мову, 41 день Надія провела в карцері — кімнаті два на три метри без ліжок і стільців, де завжди утримувалося понад 10 бранців.
Надія розповідає, що майже щодня тривали допити.
— Ми, контрактники, проходили у слідствах, сфабрикованих загарбниками, як свідки. росіян цікавили факти, де українські військові, зокрема представники полку «Азов», нібито вбивали цивільних і катували їх, займалися мародерством. Всі ці показання вибивалися з нас через моральне приниження.
… У ніч проти 29 липня 2022 року російські війська обстріляли колонію в окупованій Оленівці, де перебували полонені українські військові, які захищали Маріуполь і вийшли з Азовсталі. Надія розповідає, що напередодні до бараку, в який влучив снаряд, перевели близько 200 полонених чоловіків.
— Це була моторошна ніч — спочатку вибух, а потім крики і стогін поранених, автоматні черги. Наші побратими заживо горіли, а ми нічим не могли їм допомогти! Нам закрили навіть «годівниці» в дверях і заборонили виглядати у вікна. Безсилля вбивало. А вранці, коли ми йшли на роботи в пекарню, побачили тих, хто вижив, обпечених і поранених. Наша посестра надавала хлопцям допомогу в камері, до якої їх перевели, — так ми мали інформацію, хто загинув, хто перебував у лікарнях…
Обмін — російські кати не втратили останнього шансу принизити українських жінок
Торік 18 жовтня частину жінок, зокрема Надію, вивели з камер, зв’язали руки, натягнули шапки на очі, та завантажили до автозаків. Здогадка, що, можливо, їх везуть на обмін, з’явилася, коли один з вертухаїв повернув жінці окуляри та годинники.
За 40 хвилин автівка зупинилася на території аеродрому. Полонених завели на борт літака та всадили на холодну залізну підлогу «ялинкою». Далі до кордону з Україною військовополонених везли в КАМАЗах. Але перед тим російські кати не втратили останнього шансу принизити українських жінок — примусили справляти потребу посеред поля, на очах у вертухаїв, переважна частина з яких були чоловіки. Але і це витримали наші нескорені дівчата, адже розуміли: попереду Україна і вільне життя! Так і сталося — незабаром на горизонті замайорів стяг синього і жовтого кольорів.
Пройшовши реабілітацію після полону, незламна Надія повернулася на службу. Наразі жінка перебуває на сході України та займається питанням надання медичної допомоги українським захисникам відповідно до санітарно-гігієнічних норм. Нещодавно військовослужбовиця була удостоєна державної нагороди «За військову службу».
Колаж АрміяInform
