«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
— За цей воєнний рік траплялося орудувати стоматологічним інструментом і в чистому полі, і в лісі. Бо якщо знаєш свою справу, то байдуже де її робити — чи в зручному кріслі, чи на пеньочку, — ховаючи легку усмішку в кущавій бороді розповідає бойовий медик Олег. — Війна, розумієте, часом примушує вдаватися до нестандартних рішень.
Харків-2022: «перемкнутися» на війну
Своє перше «нестандартне» рішення Олег, за фахом хірург-стоматолог, ухвалив 24 лютого 2022 року, а за два дні втілив його в життя — став військовим.
Уже пролилася кров перших жертв злочинних обстрілів Харкова, російські спецпідрозділи намагалися прорватися в місто, танкові колони місили довколишні поля й палили наші села. Після кожного удару по Харкову Олега охоплювала злість, а ще — бажання помститися за підлий, нахабний напад «братів».
За день залагодив усі домашні й службові справи (що в тодішній обстановці було ой як нелегко) і вирушив до Територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Однак дорогою наштовхнувся поглядом на рекламний банер однієї з військових частин НГУ гарнізону, який закликав іти до неї на військову службу за контрактом. Тут саме пригадалося чутки про шалені черги до ТЦК та СП, а зазначена на банері вулиця була неподалік, тож Олег обрав, у прямому сенсі, найкоротший шлях до війська.
— Зайшов на КПП за вказаною адресою, спитав: «Візьмете?». У відповідь почув: «Візьмемо, давайте документи». Ось так, без зайвих формальностей я почав службу, — оповідає Олег про свій шлях до війська.
На позір виглядає так, що рішення він ухвалив поспіхом. Насправді тут не йдеться про імпульсивність, це було цілком свідоме рішення дорослого чоловіка. І ось чому:
— У той момент мені стало якось абсолютно чітко зрозуміло: щоб зберегти повагу до себе, ти мусиш взяти в руки зброю і захищати свою країну, інакше втратиш право вважати себе людиною порядною і вільною…
Руханка по-бахмутськи
У складі своєї тепер уже рідної бригади Олег брав участь в обороні Харківщини, потім — у боях з її звільнення від російських окупантів. Далі воєнні шляхи привели його з побратимами на Донбас, а потім у Бахмут. Власне, ми й зустрілися в одному з будинків міста-фортеці в період активних вуличних боїв у його східній частині, що тривали наприкінці лютого 2023-го.
У сховищі, де медики-гвардійці облаштували передовий пункт надання меддопомоги, того дня добряче гриміло від близьких «прильотів», за кілька кварталів від нього торохтіла стрілкотня, проте для наших бійців це був уже якийсь-там-місяць активних боїв й на цю звукову какофонію мало хто зважав — звикли. Тим часом у бункерній тисняві маленького гарнізону умовної «другої лінії» відбувалася своєрідна руханка: хтось спав, хтось готувався до виходу на «нуль» чи спостережний пост, кухарі майстрували обід, «штабні» опрацьовували документи, «тиловики» розвантажували-завантажували автівки, що доставили бк, харчі, амуніцію та інші потрібні на війні речі. Мою увагу привернула кремезна фігура бороданя, який дещо флегматично спостерігав за всім цим рухом. Познайомилися, що називається, з льоту — короткі «привіт — привіт, як справи — щось розгулялася нині орківська арта».
Дізнавшись, що до початку «великої війни» Олег не служив ані дня, був суто цивільною людиною — працював хірургом-стоматологом, запитую з подивом, чи не страшно йому бути ось тут, у Бахмуті, під цілодобовими обстрілами?
— Люди до всього звикають, — спокійним голосом відповів він. — До тутешньої какофонії я теж звик, навіть сплю під неї нормально.
Цікавлюся про режим роботи бойового медика на передовій, чи стає сили витримувати бойові навантаження, і, зрештою, як він ставиться до фронтових небезпек.
— На війні легкої та безпечної роботи немає, — переконливо відповідає Олег. — Ризик для життя, звісно, є, але не більший, ніж для інших бійців. Думаю, що в нашому ближчому тилу людям не легше, приміром тим же пекарям. Щодо втоми — відпочинемо, як війна скінчиться, наразі мені вистачає 2-3 годин, щоб виспатися. Тут щодо цього норм, а от хлопцям, які на передньому краю, от їм справді важко.
Звісно, далі ведемо розмову про головне посадове призначення Олега та його команди — про порятунок поранених. Відповідаючи, Олег машинальним порухом колошкає бороду, кілька секунд роздумує, вочевидь, заважуючи слова, за тим каже:
— На поточний момент медикам роботи вистачає, на жаль, маємо більше втрат, ніж, приміром, під час боїв у Харківській області чи влітку на Луганщині. Але справляємося, колектив у нас злагоджений, працюємо чітко, кожен у бригаді знає свою роботу.
Він детально описує алгоритм роботи евакбригад — від точки евакуації до прибуття у тиловий стабпункт, а ще — про взаємодію із бойовими медиками сусідніх підрозділів і про небезпеки, які чигають на маршрутах евакуації.
— Якщо в нас обсяг роботи великий, ну буває таке, на допомогу приходять сусіди, своєю чергою, за потреби ми теж їм допомагаємо, — каже Олег. — Утім, взаємодопомога в Бахмуті стосується не лише медичних справ, а й усього циклу бойових дій, усі підрозділи, які боронять місто, чинять так само: ми одна команда, яка робить спільну справу.
Найважчий день на війні
У пікові дні боїв за Бахмут, працювати доводилося без перепочинку, зауважує Олег, часом рахунок поранених йшов на десятки, а були дні що й жодного не було.
— Загалом, тут «легких» днів немає, — повторює він.
Прошу пригадати день, який персонально для нього, бойового медика, був найскладнішим за рік, що минув.
— Це перші дні на Донбасі, — не роздумуючи відповідає Олег, і тут-таки уточнює: — Власне, саме перший «захід» бригади на позиції, але це було не в Бахмуті, а на іншій ділянці фронту. Вочевидь, ворог засік ротацію наших підрозділів й атакував як навіжений, саме в перший день. Тоді ми прийняли багато поранених, втрати теж були, але нічого, втрималися, за кілька днів «вросли» в обстановку й добряче дали противнику по зубах. Після цього вони заспокоїлися, і надалі ми, якщо можна так сказати, вже спокійно воювали. З росіянами завжди так: лізуть в бійку доти, допоки не дістануть добрячої прочуханки.
Ніхто, крім нас
Беззаперечний факт: добровольці й мобілізовані, які приєдналися до Сил оборони від лютого 2022-го, справили істотний вплив на життєвий уклад професійної військової спільноти. Кожен із них докинув у загальний «казан» дрібку свого унікального життєвого і професійного досвіду, і в підсумку із цієї суміші витворився унікальний сплав новітньої формації воїнів-захисників.
Олег зауважує, що практично усі члени його медкоманди свідомі свого громадянського обов’язку — прийшли до війська після лютого 2022-го й докладають максимум зусиль, аби ефективно виконувати свою роботу.
— Допомагаємо не тільки військовим, а й місцевим мешканцям, котрі з різних причин опинилися в зоні бойових дій, — каже Олег. — Як правило, це старші люди, котрі з різних причин залишилися тут. Ми їх консультуємо, надаємо медичну допомогу, благо медикаментів вистачає, надають, усе що попросимо, не буває так, що чогось немає.
За його особистими відчуттями, ми упевнено тримаємо фронт, ворог ще сильний, але перемога усе одно буде за нами.
— Інакше бути не може, адже російський режим розв’язав війну проти усього нашого народу. Однак кожен українець повинен робити максимум для нашої перемоги, по можливості — готуватися приєднатися до Сил оборони, бо попереду ще багато боїв і ніхто, крім нас, на захистить Україну.
Фото автора
