Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Зустріти заступника командира окремого Ковельського батальйону Волинської бригади ТрО майора Сергія Турчинського на командному пункті батальйону майже неможливо. Ця людина відповідно до своїх службових обов’язків, знань та навичок більшу частину доби (а іноді й по кілька діб) перебуває безпосередньо на бойових порядках підрозділу, де надає поради бійцям й командирам щодо специфіки організації оборони та ураження ворога. Ось і наша розмова розпочалася у штабі батальйону, а закінчували ми її вже на передовій.
— Я народився і виріс на Волині. У сім’ї нас було семеро, я був найстарший. З малих років марив стати офіцером, тож коли виріс, вирішив вступати у Благовєщенське загальновійськове училище, де на той час готували офіцерів морпіхів та вже навчався мій друг. До речі, мій батько свого часу служив строкову службу у морській піхоті Тихоокеанського флоту СРСР, тож це також мало вплив на мій вибір, — розпочинає розмову офіцер. — Коли я закінчив школу, то за сімейними обставинами був змушений відтермінувати початок офіцерської кар’єри. Разом із батьком (він був головою колгоспу) ми знайшли компромісне рішення — спочатку я мав відслужити строкову службу.
Перед службою в армії юнак за пропозицією батька вступив у Львівський аграрний інститут, здав екстерном сесію за перший курс (так тоді було заведено) та готувався йти на строкову службу, але доля знову змінила його плани. Того далекого 1989 року виводили контингент радянських військ з республіки Афганістан. У виші відкрили військову кафедру та запросили туди викладати офіцерів, що повернулися з війни, тож Сергій не вагаючись пішов туди. Закінчував навчання хлопець уже після здобуття Україною незалежності, тож, склавши присягу, отримав посвідчення офіцера запасу та диплом інженера сільського господарства вже нового зразка.
— По закінченні навчання стало зрозуміло, що колгоспи занепадають, тому батько запропонував мені спробувати попрацювати в міліції, але я розумів, що це не моє. Ми знову знайшли компроміс — я подав документи до СБУ, пройшов перевірки та у вересні 1994 року поміняв посвідчення офіцера запасу на корочку лейтенанта СБУ, — розповідає Сергій. — Пів року я навчався на курсах у Києві, а потім повернувся в Ковель на посаду оперуповноваженого. У СБУ я прослужив чотири з половиною роки, отримавши звання капітана, та у 1998 році звільнився.
Після звільнення чоловік працював за різними напрямками та жив звичайним цивільним життям, поки у 2015-му не отримав повістку й не поїхав до Львова на курси для офіцерів запасу. По закінченні курсів його розподілили до батальйону, якій називався «Київ-12», але належав до складу окремої Бердичівської артилерійської бригади. Особовий склад підрозділу на той час уже воював, тож чоловік одразу поїхав на Донбас, під Бахмут.
— Наше завдання було охороняти артилерійські розрахунки на позиціях та підрозділи артилерійської розвідки, — пригадує ті події офіцер. — Згодом наш підрозділ перепідпорядкували окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців і ми зайняли позиції у районі Авдіївки, неподалік від Ясинуватої. Звідти я й звільнився по демобілізації у 2016 році.
Повернувшись додому, дуже швидко чоловік зрозумів, що не може сидіти склавши руки у тилу, тому пішов до «військкомату», аби повернутися до армії.
— У «військкоматі» мене зустрів старий знайомий, який на той час був «воєнкомом», — розповідає Сергій Турчинський. — Тоді почали створювати систему територіальної оборони й у «військкоматах» ввели посаду заступника з ТрО. Враховуючи мій досвід, він запропонував очолити цей напрямок в одному з районів Волині. За п’ять років служби на цій посаді я встиг отримати багато різноманітного досвіду як адміністративної, так ї практичної роботи.
У 2021 році після реорганізації місцевих громад «військкомат», де служив чоловік, було скорочено й йому запропонували очолити групу територіальної оборони в Ковелі. Наприкінці того ж року розпочалося формування Ковельського батальйону ТрО, у якому чоловік згодом посів посаду заступника командира, на якій і зустрів 24 лютого 2022 року. В інших батальйонах бригади так само на керівні посади прийшли офіцери, що свого часу займалися питаннями ТрО у «військкоматах» області. Зараз це допомагає швидше вирішувати службові питання.
— Нам дуже пощастило, що після формування нас не одразу відправили на фронт, — зазначає офіцер. — Приблизно протягом року ми займалися охороною державного кордону. За цей час змогли здійснити нормальне бойове злагодження та навчити особовий склад. Частина особового складу також пройшла відповідні фахові навчання (інженери, сапери, мінометники) у навчальних центрах. Тобто зараз є кістяк, спроможний виконувати бойові завдання.
За час перебування на прикритті Державного кордону України підрозділ Сергія неодноразово стикався із провокаціями за участі білоруських військових, які підходили до самої лінії кордону, але не перетинали її. Про те, що відбувається по той бік кордону, наші військові добре знали, бо багато людей, які мешкають у прикордонних селах, мають рідних в Україні.
— На своїй ділянці кордону ми ретельно замінували всі можливі шляхи висування ворога та створили якісні оборонні укріплення. Я вважаю, що це стало гарним стримувальним фактором, — хвалиться чоловік. — Також істотну роль відіграло місцеве ДФТГ, чисельність якого у кілька разів перевищувала штатну чисельність батальйону. Ми навчали цих людей паралельно зі своїм особовим складом. Це місцеві мисливці, лісівники, які добре знають свою місцевість та готові її захищати. Зараз вони становлять резерв для поповнення нашого батальйону.
Досвід щодо обладнання оборонних укріплень, отриманий за цей рік, став у пригоді з перших днів прибуття на фронт. Змінивши своїх попередників, хлопці одразу почали будувати багаторівневу систему оборони та ретельно закопуватися у землю.
— За кілька місяців, що ми тут воюємо, наш підрозділ уже перетворився на потужну бойову одиницю. Я завжди кажу підлеглим, що секрет виживання під час виконання завдань — це думати лише про завдання і ні про що інше. Той, хто має втопитися, від кулі не помре! — наголошує військовий. —Якщо людина взяла до рук зброю й пішла воювати, вона вже герой. Зараз вже немає росії — є орда та нечисть, яку треба знищити. Ми — волинські козаки, і нам є що та кого захищати!
По закінченні війни чоловік, якій нещодавно офіційно став дідусем, мріє добудувати свій окремий будиночок та нарешті здобути омріяний спокій для себе та рідних.
Фото автора
