Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
15 липня 1992 рік. Два літаки ВПС України з передовою групою 240-го батальйону на борту з дніпропетровського аеродрому піднімаються в небо. За кілька годин приземляються на одному з аеродромів Боснії. Понад 40 українських військовослужбовців, які прибули на Балкани, де палає війна, відразу опиняються в епіцентрі бойових дій: місто й аеродром обстрілюють не лише снайпери, а й артилерія. Так починалася миротворча місія молодої Української держави, що тільки-но постала на політичній мапі світу. Відтоді понад 40 тисяч українських вояків побували в «гарячих точках» нашої планети, беручи участь у майже 30 міжнародних операціях. 55 миротворців загинуло.
Довідково. 21 травня 2013 року, враховуючи внесок і значення національного миротворчого контингенту України у справі зміцнення миру і злагоди в зонах військових конфліктів, віддаючи честь тим, хто не пошкодував своє життя і здоров’я, а також з метою зміцнення славних національних традицій, Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1165 «Про встановлення Дня українських миротворців».
Косово, Боснія і Герцеговина, Ангола, Македонія, Таджикистан, Афганістан, Хорватія, Кувейт, Сьєрра-Леоне, Придністров’я, Ірак, Ліван, Ефіопія — ось далеко не повний перелік країн, де майорів Український прапор. На українські контингенти, які вирушали за сотні, а то й тисячі кілометрів від рідної землі, покладалися різні завдання.
Однією з найбільш масштабних миротворчих операцій, у якій брала участь Україна, була іракська. Її учасниками стали близько тисячі військовослужбовців. Втрати вражають: 18 загиблих і понад 40 поранених. Натомість за час своєї місії хлопці посприяли будівництву 14 шкіл, ремонту 7 дитсадків, 4 автошляхів і 3 ліній електропередач. Було відновлено також чотири об’єкти водопостачання, медичну допомогу наших армійських медиків отримали майже 50 тисяч місцевих жителів.
Найбільш неоднозначну реакцію суспільства викликав саме Ірак: за даними соцопитування, проведеного тоді Центром Разумкова, менше ніж три відсотки респондентів підтримали введення українських військ до цієї країни. А ось майже 94 відсотки висловились категорично проти рішення вищого керівництва країни, назвавши його ледь не злочинним. Такі результати виявилися цілком прогнозованими, оскільки соцопитування проводилися відразу після загибелі в цій країні перших семи наших вояків.
В Анголі, наприклад, наші воїни брали участь у відновленні інфраструктури, прокладаючи шляхи сполучення через джунглі, зводили мости і переправи.
— Навіть якщо не брати до уваги будь-яку військову загрозу, було неймовірно важко, — розповідав майор запасу Сергій Вахтончук. — Насамперед через складні кліматичні умови, до яких ми були абсолютно непристосовані. Траплялося, окремі вояки втрачали свідомість, не витримавши африканської спеки.
А ось у Ліберії майже упродовж 14 років українські вертолітники супроводжували наземні колони, здійснювали транспортні й пасажирські перевезення, проводили повітряне патрулювання кордонів, медичну евакуацію та пошуково-рятувальні операції, а також доставляли до найвіддаленіших і практично недоступних для наземного транспорту місць гуманітарні вантажі, насамперед ліки, продовольство тощо. Загалом за весь час Місії ООН у цій країні у складі 56-го вертолітного загону, місцем дислокації якого була на той час Галичина, завдання виконували понад п’ять тисяч українських авіаторів, провівши в небі цієї далекої країни понад 60 тисяч годин і перевізши майже 250 тисяч пасажирів та більш як 6,5 тисяч тонн різноманітних вантажів. На рідну землю наші вертолітники повернулися лише 2018 року — на третьому році російської агресії. За 14 років свого перебування в Ліберії відбулися 23 ротації українського контингенту. Умови виконання цих завдань теж були не з легких, позаяк повітряний простір України, до якого вони звикли, відрізняється від ліберійського. Але будь-яких надзвичайних ситуацій вдалося уникнути. Вертолітники, повернувшись із цієї країни, не так ремствували на труднощі та проблеми, пов’язані з тамтешнім перебуванням, а акцентували увагу на іншому — в набутті безцінного досвіду пілотування в надскладних умовах.
У Конго й Афганістані, які буквально кишіли мінами, українські сапери знешкодили десятки тисяч вибухонебезпечних предметів, щоденно ризикуючи власними життями.
Коли влітку 1992 року на Балкани вирушала перша українська миротворча місія, ніхто не сподівався, що через багато років кровопролиття прийде і на українську землю. І принесуть його росіяни, пліч-о-пліч з якими наші хлопці налагоджували мир у «гарячих точках». Нікому не спадало на думку, що з часом з високих міжнародних трибун вестимуться дискусії з приводу можливого введення на терени України миротворчих контингентів. А наші солдати й офіцери, відправляючись за тисячі кілометрів від рідної землі, і гадки не мали, що набутий там досвід доведеться застосовувати в борні з московитами.
