Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Ярослав та його син Микита — військовослужбовці Харківської бригади ТрО.
Ще з дитинства разом із любов’ю до батьківщини Ярослав прищеплював нащадкові й захоплення зброєю: професія в правоохоронних органах та як тілоохоронця, в якій чоловік працював деякий час, передбачає відмінне володіння вогнепальними засобами та засобами захисту.
Щойно Микиті виповнилося вісімнадцять — це сталося у 2015-му — як доброволець хлопець вирушив на схід нашої країни в район проведення антитерористичної операції, де здобув перший бойовий досвід.
Останні три роки Микита працював управителем готельного комплексу, але вже 24 лютого 2022 року чоловік змінив діловий костюм на український однострій, який був складений у тривожну валізу, а ручку й теку для паперів — на вогнепальну зброю.
План дій у разі великої навали московитів батько й син — єдині чоловіки великої родини — обговорили напередодні: як діятимуть і де зустрічаються.
Уранці 24 лютого, щойно Ярослав під обстрілами окупантів вивіз сестру з прикордонного селища, яке вже опинилося під російською окупацією, він приєднався до підрозділу однієї з механізованих бригад, що обороняла околиці Харкова. Наступного дня на ці ж позиції прибув і Микита. Тут батько й син, тримаючи зброю в руках, провели два тижні.
Саме в цей час до Ярослава пристало прізвисько, яке він і залишив як псевдо — «Привид»: нищити російських окупантів він виходив виключно вночі.
Микита разом із побратимами в перші дні великої війни успішно відпрацювали по групі московитів, які намагалися зайти до Харкова, та захопили декілька одиниць зброї й боєприпасів. Серед іншого озброєння чоловік затрофеїв вогнемет «Джміль», який надалі постійно носив із собою до моменту використання за призначенням.
— Я з ним і спав, і їв, і переміщався з точки на точку. Тому побратими почали між собою звати мене «Джміль» — так і з’явився мій позивний.
Пізніше батько й син приєдналися до одного з батальйонів Харківської бригади ТрО.
Разом вони пройшли запеклі бої проти російських загарбників на Харківщині та Донеччині. Майже всі бойові завдання чоловіки відпрацьовують разом — виходять на розвідку та штурмують ворожі позиції.
Так, «Привид» і «Джміль» пригадують випадок, коли на позиції батальйону зайшли росіяни. Їхній підрозділ отримав завдання вибити звідти окупантів.
— Це була важлива позиція. Якби ворог на ній закріпився, лінія нашої оборони могла би просісти, — розповідає Ярослав. — Комбат дав нам тоді «карт-бланш» — ми могли використати необмежену кількість боєприпасів, застосувати будь-які засоби, але захоплений спостережник потрібно було відвоювати.
…Штурмова група заходила вночі. Для дорозвідки та корегування дій використовували безпілотний літальний апарат, яким керував Ярослав.
— Для коптера в нас було три АКБ із зарядом на 20 хвилин кожна. Аби безпечно вивести хлопців на позиції, ми мали лише годину. Кожен воїн розумів, що це міг бути шлях в один кінець. У той час, коли «пташка» поверталася для заміни батареї, в небі не було наших «очей», могло трапитися що завгодно…
Поки БПЛА був в повітрі, група на чолі з Микитою рухалася в бік захопленого орками спостережника. Впродовж наступних хвилин, поки тривала заміна батареї гаджета, бійці розосереджувалися та перечікували на повернення «небесних очей». Так, крок за кроком, тероборонці досягли позиції та успішно завершили операцію.
Ярослав не приховує — захоплюється сином.
— Його реакція на обставини, які раптово відбуваються, вражає. Він миттєво ухвалює рішення, від якого залежить не тільки його життя, а й побратимів.
Але коли воїни виходять на виконання чергового бойового завдання, звісно, Ярослав дуже переживає за сина…
— Були моменти, коли Микита був на межі. Те, що я відчував, складно було назвати страхом. Скоріш за все, це розуміння того, що ти чогось не пояснив, не втримав вчасно. Тому після таких випадків ми обговорюємо, як було б краще діяти. Сперечаємося, лаємося, але консенсус знаходимо…
Микита ж своєю чергою каже, що батько для нього — найближчий побратим у підрозділі.
— Хоч ми досить часто сперечаємося, ми обидва лідери за натурою, я дуже дорожу часом, який ми проводимо разом. Особливо — на війні. І мені дуже пощастило: я знаю, що в мене тут, на позиціях, є людина, на яку я можу покластися на всі сто, яка завжди прикриє мене з тилу!
Єдина тема, яка не викликає будь-яких розбіжностей — це позиція батька й сина стосовно окупантів.
Ярослав пригадує випадок, як на одній з орківських позицій російський військовий розстріляв двох воїнів, які, найімовірніше, відмовлялися йти на штурм. Наші хлопці бачили це дійство через камеру на безпілотнику, коли спостерігали за ворожими позиціями.
— Нещасна, безвольна нація, приречена на загибель! Причому на загибель від своїх же співгромадян! — зазначають наші воїни.
Фото автора
