Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Наше знайомство з головним сержантом роти Романом на псевдо «Ірак» відбулося на Донецькому напрямку, коли підрозділ морської піхоти, в складі якого вже більше ніж рік воює молодший командир, проходив заняття з бойової підготовки. Зведена тактична група на одному з полігонів відпрацьовувала рейдові дії під час наступу. На трьох броньованих машинах «Козак-2» морпіхи за сценарієм навчань захоплювали плацдарм, а потім проводили зачистку опорного пункту противника.
Спостерігаючи за діями особового складу, відзначив підготовку цього молодшого командира. Він дуже впевнено і професійно керував своєю групою. Відразу впадала в очі злагодженість підрозділу. Піхотинці чітко виконували команди сержанта, майже з пів слова розуміючи свого наставника. Причому «Ірак» встигав не тільки своєчасно надавати вказівки та вносити корективи в дії підлеглих, а й особисто демонстрував та підказував, як виконати завдання більш ефективно і на що звертати першочергову увагу під час проведення бойової роботи.
Таке ставлення до виконання своїх обов’язків стало для Романа вже природним. Військовий шлях 42-річного сержанта почався ще 12 років тому, коли він у складі миротворчого контингенту брав участь в місії ООН в Іраку. Майже 8 місяців їхній підрозділ виконував функції поліції, забезпечуючи безпеку мирного населення і роботу міжнародних гуманітарних організацій поблизу Іраксько-Іранського кордону. Ситуація на той час там була нестабільною. Країну роздирали міжусобні релігійні війни і просто звичайний бандитизм. Тому підрозділу доводилося постійно вступати в бойовий контакт для підтримки порядку в зоні відповідальності.
— Кожного дня в нас відбувалися бойові зіткнення, — згадує Роман. — Умови були дуже екстремальні. Наш підрозділ зазнав втрат. Під час бойових дій загинуло 9 українських миротворців. Але цей досвід став для мене дуже корисним. Навчився діяти в різних умовах бойового застосування, бути уважним і відповідальним, правильно організовувати пошукові та спостережні дії, майстерно володіти зброєю. Усе це мені згодом дуже згодилося під час російсько-української війни.
Після повернення з ротації у 2004 році сержант продовжив службу в інших частинах ЗС України. Це були не тільки звичайні механізовані бригади, а і десантно-штурмові. До речі, в складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади він і зустрів у 2014 році початок АТО. Протягом чотирьох років брав участь в бойових діях на сході країни, звільненні Слов’янська та інших населених пунктів Донеччини. Потім перевівся в морську піхоту, брав участь в бойових діях на сході.
У 2021 році вирішив остаточно звільнитися і повернутися до мирного життя. Поїхав на рідну Чернігівщину, влаштувався на підприємство зварювальником і з головою поринув в цивільні справи і турботи. Але все обірвалося на світанку 24 лютого 2022 року, коли почалося широкомасштабне вторгнення рашистських загарбників.
— Уже в перший день всі дороги навколо мого містечка були перерізані танковими колонами окупантів і ми опинилися майже в повному оточені, — згадує події тих драматичних днів Роман. — Пішов до нашого місцевого ТЦК з наміром приєднатися до Сил оборони, але на той час ситуація стала настільки критичною, що мені там вже не могли нічого запропонувати, крім як самому шукати можливість допомагати чинити опір окупантам. Зібрав своїх знайомих друзів і тих, хто хотів нищити ворога. До речі, таких добровольців набралось близько 500 осіб, різного віку і професій. Зі зброї в нас були тільки мисливські рушниці та ножі, але було величезне бажання карати московитів. Тому почали чинити опір окупантам. Діяли переважно у нічний час із засідок, влаштовували різноманітні пастки.
У цьому сенсі у них було багато можливостей. На відміну від загарбників, вони добре знали місцевість, тому завчасно вибирали місця, де можна було завдати ворогу максимальних втрат: шосе, проїжджі частини доріг, перехрестя, окремі населені пункти, через які рухалися ворожі колони. Ділилися на групи: розвідувальні, штурмові, прикриття, і діяли доволі ефективно. Спочатку робили завали на дорозі й, коли головна машина росіян зупинялася, відкривали вогонь з різних напрямків. Психологічно це діяло на ворога приголомшливо. Вони зупинялися і починали тікати, кидаючи БТРи, БМП і вантажівки. Вогонь у відповідь вели дуже хаотично, відчувалося, що ординці не очікували, що їм хтось буде чинити спротив.
— Запам’яталося, як в один із днів наші штурмовики Су-25 розбомбили колону російських танків. Екіпажі, яким вдалося врятуватися, в паніці розбіглися по лісу. Опір був не довгим і невдовзі всіх їх було знищено. Коли у березні окупанти почали відходити, стали діяти ще більш рішуче. Ловили і знищували окупантів по лісах, де вони намагалися переховуватися під час відступу, — пригадує «Ірак». — Багато ми тоді їх поклали…
Після звільнення Чернігівщини Роману вдалося перейти в підрозділ ЗСУ. Воював в складі реактивного дивізіону БМ-21 «Град». Потім нарешті перевівся до морських піхотинців і брав участь в бойових діях на Херсонському і Донецькому напрямках, спочатку на посаді командира відділення, а згодом головного сержанта роти. Під Першотравневим Донецької області був поранений в руку і голову, але після тривалого лікування повернувся до строю. На початку 2023 року брав участь в запеклих боях під Авдіївкою. Тоді морським піхотинцям вдалося зупинити просування ворога і втримати позиції, таким чином стабілізувати ситуацію на Авдіївському напрямку.
Сьогодні головний сержант роти бере активну участь в контрнаступальних діях свого підрозділу. Його багатий бойовий досвід і рівень вмотивованості допомагають нищити ворога і наближати нашу перемогу.
Фото автора
