Успішну операцію провели бійці спецпідрозділу ГУР МОУ «Артан» спільно із суміжними підрозділами. Російські окупаційні війська ще з грудня минулого року…
Під час перебування в підрозділі одного з батальйонів Харківської окремої бригади ТрО звертаю увагу на військовослужбовицю, яка сидить осторонь, поки я спілкуюся з її побратимами. Дівчина уважно дивиться в бік ворожих позицій та періодично смикає рукою синьо-жовту стрічку з написом «Бахмут», закріплену на її бронежилеті. Впадають в око кілька червоних плям на стрічці. Вікторія, так звати військовослужбовцю, помічає мій зацікавлений погляд та відповідає на німе запитання — так, це кров її побратима, якому вона свого часу надавала домедичну допомогу.
На моє прохання жінка розповідає свою історію…
Вікторія — мати трьох дітей віком від 9 до 12 років, хоча і має освіту медичної сестри, до широкомасштабного вторгнення служила в поліції. Щойно московити пішли великою війною на Україну, жінка евакуювала дітей, а потім відразу приєдналася до лав тероборонців. Наразі вона обіймає посаду бойового медика.
— По-іншому я не могла… Відчуваю, що так треба! Знаю, що мій обов’язок — бути тут, на передовій, і допомагати побратимам виборювати наше право на життя, — ділиться військовослужбовиця.
Вона розповідає, що в ухваленні складного рішення — залишитися з родиною або боронити Україну, важливим чинником для неї стало і те, що її підтримала мати, яка свого часу також брала участь у бойових діях — також як медик.
— Вона тоді сказала, що розуміє мене… У нашій родині всі жінки войовничі! І я благословлю своїх дітей на цей шлях, якщо вони виявлять бажання надягти український однострій. Але все ж таки сподіваюся, що саме моє покоління знищить останнього москаля, а нашим дітям залишиться лише слухати розповіді про славетні подвиги і мужність українських воїнів та пишатися ними!
До обов’язків бойового медика входить надавати допомогу побратимам у разі захворювань, направляти їх на лікування до медичних закладів та на реабілітацію. Але в зоні бойових дій, як це було під Бахмутом, що на Донеччині, Сова часто особисто брала участь в евакуації поранених — з уламками від снарядів у тілах, ампутаціями кінцівок, різноманітними травмами…
— Моя посада, на жаль, не передбачає якихось позитивних моментів — це суцільний біль: як мій — душевний, так і моїх побратимів — через поранене тіло. Але в пам’яті частіше закарбовуються миті, коли люди дякують за врятоване життя — і військовослужбовці, і цивільні, яким я надавала допомогу. Їхні погляди, їхні очі назавжди залишаються в серці! Коли буває тяжко на душі, згадую хлопця, який зазнав дуже складного поранення, але попри це зберігав почуття гумору — ми над ним плачемо через його рани, а він намагається жартувати та втішає нас: «Все добре!» Ми і досі з ним спілкуємося — знаєте, він зміг зберегти свою життєрадісність і прагнення до життя, незважаючи на біль, який відчув… Саме такі речі мотивують працювати й надалі!
Як і будь-який українець, Сова мріє про перемогу над російськими окупантами. Ділиться, що для параду на честь Перемоги в шафі вже приготовлений комплект однострою.
— Мрію, що в той день ми пройдемося маршем вулицями звільнених українських міст, а потім будемо обійматися один з одним. Мрію, як обійму своїх дітей і вже не розстануся з ними! Вірю, це станеться вже незабаром!
Фото автора
Відео Руслани Богдан
