Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Інструктора-волонтера з підготовки Івано-Франківської окремої бригади ТрО, морського піхотинця Сергія Галкіна вдень зустріти можна хіба що на полігоні — протягом багатьох місяців він наполегливо тренує українських захисників, роблячи з них спеціалістів у військовій справі. З тероборонівцями він почав працювати із самого початку війни — тренував як піхотинців, так і солдатів та офіцерів управління частини.
— Я навчаю колишніх бізнесменів, айтішників, лікарів, будівельників, професорів, фермерів. Вони ніколи не тримали зброї в руках, спочатку їм було навіть страшно від пострілів, — розповідає Сергій. — У березні та квітні я проводив з ними заняття на Лисецькому військовому полігоні, розташованому на Прикарпатті. Потім виїхав з ними в Запорізьку область, де ще два місяці допомагав готувати особовий склад.
Згодом морпіха запросили здійснювати підготовку в інших підрозділах ЗСУ — він більше ніж пів року їздив по різних місцях їх дислокації, поки його знову не запросило командування Івано-Франківської бригади територіальної оборони, і він навесні повернувся.
Волонтерством та допомогою армії Сергій займається ще від 2014 року — їздить по підрозділах, возить їм різні речі, тепловізори, дає поради та консультує, адже має чималий досвід служби. До армії Сергія не беруть за станом здоров’я — він пережив важку травму та має II групу інвалідності. Пухлина в голові та пластиковий імплантат у коліні, внаслідок чого частий головний біль, біль у нозі, часткова втрата здоров’я — саме таку данину віддав морпіх Україні, виконавши свій обов’язок щодо захисту держави від московського окупанта.
Сергій проходив служив у Феодосійському батальйоні морської піхоти, був свідком та учасником подій захоплення Криму у 2014 році.
— Я був сержантом, командиром відділення морської піхоти. Жив у Феодосії, мені там все подобалося, ми займалися спортом по чотири години на день, постійно зависали на полігонах, брали участь у різних навчаннях, — веде далі Галкін. — Наш батальйон входив до складу резерву НАТО, і ми постійно подорожували країнами — членами оборонного Альянсу, брали участь у спільних навчаннях. Я отримував від цього задоволення. Моя сім’я жила також тут, у Феодосії, ми навіть мали кримську реєстрацію, хотіли залишитися назавжди. Але в березні 2014 року все змінилося: одного дня місце дислокації нашого батальйону оточили російські війська, периметр замінували протитанковими мінами. Почали вимагати скласти зброю і здатися. Командування батальйону привело підрозділ у підвищену боєготовність, усім видали зброю і чекали на накази від вищого командування. Так тривало кілька тижнів. Наказів згори не надходило ніяких, і ніхто не знав, як діяти. Спочатку були плани здійснити прорив на материкову Україну, але всі розуміли, що без підтримки зробити це було практично неможливо.
Сергій пригадує, що на українських військовослужбовців психологічно тиснули, кожного дня погрожували та вимагали скласти зброю. Більш як половина особового складу батальйону були місцевими або мали в Криму родичів, батьків чи сім’ї. Їхні батьки щодня приходили під розташування й казали їм: «Сину, складай зброю».
— Постійно проводились мітинги місцевого населення, на яких нас закликали здатися, — каже морпіх. — Поступово люди почали складати зброю і переходити на бік ворога, адже вони не могли піти проти своїх батьків, рідних. Одного дня я зрозумів, що з-поміж сержантів мого взводу я залишився сам — решта здалися. Мене переконували, що в Києві владу захопила хунта, пропонували посади в російській армії. Але є такі речі, як честь і совість, вони не продаються. Мої честь і совість не продаються! До нас навіть на вертольоті прилітав зрадник України — колишній командувач ВМС ЗСУ Березовський — і вимагав з-за паркану скласти зброю. Ми його не впустили в розташування і сказали забиратися геть, що ми не будемо здаватися.
Через деякий час тих, хто вирішив повернутися на материкову Україну, обіцяли вивезти автобусами з Криму.
— Нам сказали, що завтра об 11 годині нас вивезуть на автобусах, і багатьох відпустили додому зібратися. Моя дружина та дитина на той час вже виїхали. — розповідає інструктор. — Я з побратимами залишився ночувати в казармі, а приблизно о четвертій ночі росіяни почали штурмувати нашу частину: БТРи прорвалися через ворота й заїхали на територію, вертольоти зависли над частиною, і з них десантувалися спецпризначенці, по вікнах почали стріляти з кулеметів та з ПКТ, закидували нам у приміщення димові та світло-шумові гранати. Вони не мали на меті нас вбити — хотіли принизити, познущатися, продемонструвати, як вони взяли штурмом морську піхоту України. Вони дві години нас, беззбройних, штурмували. Коли окупанти нарешті увійшли всередину, почався рукопашний бій. Мене кілька разів вдарили чимось, мабуть, прикладом автомата — я знепритомнів. Коли отямився, мене поклали до стіни, я почав співати гімн України — мене знову вдарили по голові, і я відключився. Потім нас повантажили в «УРАЛи» і повезли кудись. Коли ми вийшли, перед нами стояв якийсь російський офіцер і наш офіцер-зрадник — вони почали нас вербувати і переконувати здатися. Зрештою нас відпустили і ми подзвонили нашим, які приїхали й нас забрали.
Сергій повернувся до казарми, аби забрати речі, проте всі документи, котрі були в рюкзаках, дипломи про освіту, гроші та інші цінні речі московити просто вкрали.
Українські морпіхи таки дісталися материкової України — спочатку в Мелітополь, а звідти літаком до Києва. Через деякий час українських героїв відправили на нове місце служби до Миколаєва.
— Згодом у мене почався сильний головний біль, і на ВЛК встановили, що в мене пухлина в голові. Сказали, що для служби в армії я непридатний, — каже морпіх Галкін. — Мене звільнили та зняли з військового обліку. З важкими спробами відновив документи, призначили II групу інвалідності та відповідно пожиттєву пенсію.
У Сергія є освіта інструктора з фізичної підготовки, а 2019 року він отримав ще один диплом — юриста. Тепер він займається адвокатською діяльністю — допомагає військовим обстоювати свої права. Каже, що не програв ще жодної справи по військових, але краще б таких справ взагалі не було…
Фото пресслужби 102-ї обр ТрО
