Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Життя 36-річного солдата Владислава Бражника до широкомасштабного вторгнення росії в Україну можна було описати кількома словами: народився, вчився, працював…
Після 24 лютого 2022-го чоловік пережив чимало потрясінь. Він пізнав жахіття окупації, став воїном-десантником, а також двічі постраждав під час ворожих артобстрілів. Саме через підірване на фронті здоров’я у травні 2023-го його перевели з бойової аеромобільної бригади до одного з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, розташованого на Харківщині.
24 лютого 2022-го все небо почервоніло від ворожих снарядів
— Більшу частину дорослого життя працював будівельником, — розповідає солдат Бражник. — Здебільшого клав плитку різних типів. Якщо все порахувати, то не одну вулицю покрив цим матеріалом. Разом із мамою ми жили в невеличкому селищі, що на північ від Харкова. У ніч проти 24 лютого саме був на роботі та спав у приміщенні одного з приватних підприємств. О п’ятій ранку вийшов на вулицю і побачив, що все небо стало червоним від ворожих снарядів.
Полишити маму саму він не зміг — літня жінка не хотіла залишати власну оселю. Поки Владислав умовляв її виїхати в небезпечне місце, прийшли окупанти.
— Звісно ж, було трошки лячно. Старався менше виходити на двір, прикидався хворим. Окупанти поводилися як господарі. Проте мої земляки всіляко показували їм, що не раді їхньому приходу. Буквально за кілька днів після підняття триколору росіяни почали грабувати полишені квартири і ми відразу зрозуміли, ким вони є. Також ми постійно бачили, як окупанти забирали нашу гуманітарну допомогу, що приїжджала з боку вільної території України. Після такого вже й поодинокі прихильники «руського міру» від них відвернулися, — пригадує він.
З дитинства мріяв про службу в ДШВ
Також чоловік був свідком того, як ворожа артилерія обстрілювала мирні квартали Харкова. Свої дії вони пояснювали тим, що в такий спосіб «звільняють Україну від націоналістів».
Коли українські воїни вигнали окупантів із селища, Владислав пішов до свого РТЦК та СП.
— Я рідко скаржився на стан здоров’я, а фізична праця посприяла міцній статурі. Тому мені запропонували стати до лав ДШВ. Я дуже зрадів, бо про цей елітний вид військ мріяв ще з дитинства. Після підготовки в навчальному центрі мене направили на Донеччину, де розташовувалася моя аеромобільна бригада. Перша бойова позиція була неподалік Святогірська. Із того часу за мною закріпився позивний Боржомі, — повідомляє армієць.
За його словами, наприкінці липня 2022-го окупанти цілодобово обстрілювали наших десантників з усього, що в них було. Також періодично била авіація із зірками на бортах.
— Було дуже важко фізично й морально. Але, знаєте, ми весь час жартували. Рейтинг кепкувань очолювали путін, шойгу та кадиров. При цьому чим щільніше нас обстрілювали, тим сильніший був наш сміх. Ось такий у нас був бойовий дух, який окупантам ніколи не зламати, — каже Боржомі.
На війні швидко всьому вчишся
Варто сказати, що кожну вільну хвилину Владислав із побратимами використовували для поліпшення інженерних споруд: копали нові окопи, обладнували бліндажі тощо.
— Новачкам, які за мобілізацією прибували до нас, я радив не проявляти зайвого геройства, слухати старшого та частіше брати до рук лопату. На той час я сам мало прослужив у війську. Проте на війні швидко всьому вчишся, і поступово ми з будівельників, фермерів чи продавців перетворилися на воїнів, здатних розбити ворога, — запевняє воїн ЗСУ.
23 липня росіяни вкотре потужно обстріляли позицію Владислава. За кілька хвилин усе навколо покрилося шаром землі та пилу, піднятими в небо через вибухи. На жаль, один з уламків від міни 120-го калібру пройшов під бронежилетом армійця та через спину дістався аж до кишківника.
— Операції робили в Краматорську та Дніпрі. Це серйозне поранення, але я дуже хотів одужати. Тому наполегливо робив усі фізичні вправи під час курсу реабілітації, щоб скоріше повернутися до своїх хлопців. Тож доволі швидко відновився та прибув до частини ЗСУ, — розповідає солдат Бражник.
Майже щодня відбивали «м’ясні атаки» росіян
Новою бойовою позицією стала ділянка лінії фронту біля Білогорівки в Луганській області.
— Мабуть, усі чули про «м’ясні атаки» росіян. Так ось, таке ми бачили майже щодня. Тупо людей у російському камуфляжі, без належної підготовки та з іржавими автоматами гнали на нас. Звісно ж, у лавах ворогів були і професіонали, але такі «герої» чомусь ішли за «мобіками». Нас було десь у кілька разів менше за наших збройних опонентів, але ми, як славнозвісні 300 спартанців, мужньо тримали оборону, — розповідає Владислав.
Також армієць ніколи не бачив перед нашими позиціями такої великої кількості трупів ворогів, як неподалік Білогорівки. Якщо наші воїни дбали про кожного полеглого побратима, то росіяни виявляли відверту байдужість до своїх «товаришів». Ба більше — робили з небіжчиків такі собі стінки перед окопами.
13 січня 2023-го захисник Україні дістав важку бойову та акубаротравму.
— У той день окрім мене ще п’ять хлопців постраждали через дії ворожої артилерії. Через біль намагався допомогти друзям дістатися евакуаційного транспорту. У ту мить мені було погано. Проте більше боявся прориву рашистів через нашу позицію. Коли нас уже відправляли в тил, хлопці повідомили, що рашисти відступили назад. Тільки тоді я заспокоївся й відчув сильний головний біль, а також проблеми зі щелепою і хребтом, — зазначає мужній воїн.
Найкращі ліки — віра в нашу перемогу
На жаль, після другого лікування у шпиталі, військові лікарі заборонили Владиславові служити в бойових частинах. Тому в травні його й перевели до нинішнього РТЦК та СП, де він на посаді старшого стрільця підрозділу охорони виконує не менш важливі завдання.
— У мене купа обмежень по службі, але, повірте, голіруч зможу ще розірвати одного-двох окупантів. Може, моє тіло й зламано, але бойовий дух після поранень став ще міцніший. Напружений ритм служби на блокпостах чи з охорони інших об’єктів допомагають не помічати болю в голові та хребті. А найкращими ліками є віра в нашу перемогу, яку я відчував в усіх підрозділах, де служив і зараз перебуваю, — насамкінець каже солдат Владислав Бражник.
Фото автора та з архіву Владислава Бражника
