Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
З цим військовослужбовцем ми познайомилися під час тренувань його підлеглого особового складу на одному з полігонів на Запоріжжі. Він голосно та впевнено керував діями своїх хлопців під час тренувальних штурмових дій: декому підказував, як краще робити, а як не потрібно, підганяв хлопців та водночас нахваляв їх. Цікава та правильна методика, і вона дієва, а головне — подобається хлопцям.
— Це вже не ті воїни, котрі прийшли в нашу тероборону на початку російського вторгнення, — розповідає командир взводу однієї з бригад Сил ТрО ЗСУ на прізвисько «Гімлі». — Хлопці мусять постійно тренуватись, працювати в малих та великих групах. Один у полі не воїн, треба працювати командою, аби досягти позитивного результату в реальному бою. Кажу це з досвіду, бо ж сам добряче повоював минулого року…
Розповідь офіцера дещо перервалася. Проте згодом він продовжив. Мабуть, важко згадувати про важкі бої проти переважаючої сили противника в самому пеклі.
— Знаєте, я колись закінчував військову кафедру та маю військову спеціальність артилериста, проте якось так склалось, що пішов з початку війни в добровольче формування «Варта Дніпра» й до призначення командиром взводу в бригаду територіальної оборони я встиг уже побувати в багатьох гарячих місцях нашої держави, — продовжує «Гімлі». — Перше бойове хрещення було в мене в Балаклеї. Там ми проводили стабілізаційні дії після просування наших Сил оборони на Харківщині. Наше завдання було виявити, знешкодити або ж за можливості взяти в полон тих окупантів, котрі не встигли втекти з населеного пункту. Навіть попри те, що місто було, умовно кажучи, визволене, московити продовжували обстрілювати Балаклею з артилерії та авіації. Ми виїздили невеличкими групами вночі й відпрацьовували завдання в тих місцях, куди для нас вже була «наводка».
Офіцер каже, що тоді досить багато місцевого населення разом з окупантами втекло до росії, бо ж боялись відповідальності за колабораціонізм. Ті, хто залишились патріотами України, або евакуювались з міста, або ж ховались подалі від очей русоорків.
— Ми не лише окупантів вишукували в місті, а й тих, хто був поплічником ворожої армії, — стверджує комвзводу. — Але найбільше нам все ж траплялись солдати-буряти. Їхні розбиті підрозділи нишпорили ще по підвалах та знищених будівлях у пошуках харчів. Без їжі, води та майже без боєприпасів вони були досить непередбачуваними та небезпечними. Практично ніхто з цієї національності не хотів потрапити в полон, тому ми діяли по ситуації. Інші ж «регуляри» росармії здавались самі. Ніхто тоді не знав, звідки чекати небезпеки, тож працювали інтуїтивно та в команді. Саме тому зараз на тренуваннях я вимагаю цього від своїх підлеглих.
«Гімлі» розповів, що раніше полюбляв займатись боями на ножах, тренувався у спеціалізованих школах. Зараз же через брак часу намагається практикуватись самотужки, але й був би радий навчити того, що вміє сам, охочих опанувати мистецтво ножового бою.
— На після війни є багато планів, — усміхається офіцер. — Можливо, все ж таки залишусь в армії. Та до того моменту мушу підготувати наших військовослужбовців, зробити з них справжніх професіоналів військової справи, аби Перемогу здобували з найменшими для себе втратами, але з хорошими ворожими трофеями.
Фото автора
