Водночас частина із них потребують додаткових роз’яснень, адже не повністю розуміють усі складові механізму поновлення на службу. Про це в коментарі АрміяInform розповіли у відділі рекрутингу 18-ї Слов’янської…
Минуле росії багате на яскраві бунти, заколоти, повстання та смути. Деякі з них докорінно змінювали хід історії, а окремі навіть ставили російську державу на межу виживання. Нині офіційна російська історіографія всіляко применшує значення кардинальних поворотів російської історії, роблячи акцент на незмінній тяглості «тисячолітньої історії російської державності». Насправді ж минуле росії значною мірою складається з «раздоров и смут», до яких варто придивитися та з історії яких варто зробити висновки як росіянами, так і українцям.
Першою з великих соціально-політичних катастроф в історії росії стала Велика Смута — період від 1598 по 1613 роки, коли відбулась, перефразовуючи диктатора путіна, найбільша геополітична катастрофа XVII століття — московія втратила величезні території, економічно занепала і на довгий час втратила спроможність претендувати на роль регіонального лідера.
Ця найперша катастрофа російської державності сталась невдовзі після початку історії московії у XVI столітті. Справді, про жодну тисячолітню історію російської державності говорити не доводиться. Реальні корені власної історії московії сягають хіба що п’ятсотлітньої давнини — часів правління великих князів московських івана ІІІ (1462–1505), васілія ІІІ (1505–1533) та насамперед першого московського царя івана IV грозного (1533–1584). Головним імперативом політики цих правителів було «збирання земель русскіх» довкола москви, однак останній з трьох названих московських державців докерувався і довоювався до того, що поставив московське царство на межу загибелі.
Саме з правління івана грозного бере початок традиція російського самодержавства з його одноосібною та нічим не обмеженою владою монарха. Засліплений та розбещений безмежною владою московський цар провадив безумну та шкідливу для росії внутрішню й зовнішню політики, ухваливши низку рішень, які боляче вдарили по російському суспільству, економіці, війську і ледве не знищили в підсумку саму російську державність.
Настільки низька політика та варварські вчинки… так вразили всю державу й настільки спричинили загальне ремствування й непримиренну ненависть, що, мабуть, це має закінчитися не інакше, як загальним повстанням, — писав ще 1891 року посол Англії у московії Джайлз Флетчер.
Йдеться насамперед про криваву опричнину як систему репресивних заходів, скерованих на винищення будь-якої опозиції. Не менш кривавою стала Лівонська війна, яка тривала чверть століття, не принесла жодних позитивних для росії результатів, але виснажила всі сили московії. Неймовірно тяжкі негативні наслідки невдалої політики царя відчувались ще довго після його правління. Тож не дивно, що чимало істориків починають історію Смутного часу в російській історії вже від смерті івана грозного 1584 року, хоча справжня Смута почалася після смерті його сина царя федора 1598 року.
Зовнішнім проявом Смути стала династична криза внаслідок припинення династії Рюриковичів. Справжні ж причини лежали глибше — економіка була підірвана Лівонською війною та голодом 1600–1603 років, а суспільство переживало глибоку кризу внаслідок того, що своїм становищем були незадоволені всі — від найбідніших гноблених землевласниками залежних селян до найбагатшого боярства, нажаханого опричниною і зацікавленого у збереженні привілеїв, політичного впливу та чітких соціальних гарантій того, що кривавий терор проти представників знаті ніколи не повториться.
Каталізаторами смути стали заплутана історія зі смертю царевича дмитрія — останнього представника династії московських Рюриковичів, та три важких неврожайних роки, які вдарили по московії на початку XVII століття. Страшний голод не лише призвів до надзвичайно високої смертності, але й спричинив глибокі соціальні катаклізми і зрушення. Десятки тисяч позбавлених засобів для існування селян та містян покидали місця свого проживання, намагаючись здобути продовольство за будь-яку ціну. Значна кількість знедолених зібрались у москві, де уряд намагався роздавати нужденним хліб та гроші. Інші ж збивались у ватаги і банди та промишляли розбоєм.
На цьому похмурому тлі почали виникати й набувати дедалі більшої популярності антиурядові гасла і звинувачення бориса годунова у неспроможності керувати державою через те, що він не є справжнім царем. У збуреному негараздами суспільстві ширились чутки про те, що царевич дмитрій, буцімто убитий 1591 року в угличі, насправді живий, а борис годунов — узурпатор, який сидить на престолі незаконно. Це стало ідеальним запрошенням для різноманітних авантюристів, які почали видавати себе за змушеного раніше переховуватись від переслідувань царевича дмитрія. Так послідовно з’явились щонайменше три претенденти на царську корону, яких заведено називати лжедмитріями.
Перший із лжедмитріїв заявив про себе у Речі Посполитій близько 1603 року, швидко здобувши збройну підтримку з боку польських добровольців та донських козаків. Це був утікач з розташованого у московському кремлі монастиря — чернець, на ім’я григорій отреп’єв. Уже 1604 року він разом з озброєними прихильниками рушив на москву, щоб «повернути батьківський престол». Містифікація була доволі вправною, та й російське суспільство хотіло вірити в месію, який врятує їх від усіх негараздів. Через це гарнізони фортець на шляху до столиці капітулювали і визнавали лжедмитрія царем.
Невдовзі, після звістки про смерть бориса годунова (1605 рік), на бік лжедмитрія перейшло і московське військо, воєначальники якого вирішили присягнути на вірність «царевичу дмитрію» замість спадкоємця царя бориса федора годунова. Зрештою 1605 року лжедмитрія І вінчали на царство в успенському соборі московського кремля. Втім, попри здобуту на початку підтримку, утримати владу григорію отреп’єву не вдалося — московити були невдоволені тим, що він не спромігся вирішити нагальні проблеми держави. Давалося взнаки і засилля іноземців-поляків. У травні 1606 року це призвело до великого повстання городян москви, які разом з армією перебили «ляхів» і вбили самого лжедмитрія. Новим царем земський собор обрав боярина васілія шуйського.
Інформації про другого лжедмитрія в джерелах менше. Історикам відомо лише, що він видавав себе за першого лжедмитрія, який врятувався під час московського повстання й отаборився разом зі своїми прихильниками у підмосковному селі тушино. Через це сучасники називали лжедмитрія ІІ «тушинським злодієм». Протриматись на чолі озброєних прихильників йому вдалося до кінця 1609 року. Розчаровані неможливістю захопити владу в москві «тушинці» втратили довіру до ватажка, який змушений був втекти в калугу, де на початку 1610 року його убили.
Останній з лжедмитріїв з’явився того ж 1610 року на псковщині, тому його називали «псковським злодієм». Його намагання здобути верховну владу в московії так само були безуспішними. 1612 року псковці заарештували самозванця і відправили до москви. З джерел достеменно невідомо, чи стратили лжедмітрія ІІІ в столиці, чи убили дорогою до неї.
Одночасно з боротьбою самозванців за владу в московії вирували народні повстання, звичною справою стали напади, убивства та грабунки. Найбільшого розмаху набуло селянське повстання 1606–1607 років на чолі з іваном болотниковим, який у момент свого найбільшого успіху підступив до москви і контролював понад 70 міст центру та півдня московії. Придушення повстання вартувало значних зусиль з боку центральної влади, а численні прибічники болотникова або перейшли на бік «тушинського злодія» лжедмитрія ІІ, або продовжили грабувати й убивати у складі збройних ватаг, що вешталися просторами московського царства.
Ще одним тяжким проявом Смути стало іноземне вторгнення і важкі поразки у війни з поляками на чолі з королем Сигізмундом ІІІ. Найбільшою з них став розгром московитів у Клушинській битві 14 липня 1610 року, після якого польські війська вдруге увійшли до москви, а звинуваченого у поразці царя васілія шуйського змістили, встановивши натомість владу так званої Семибоярщини. Царем московії в цей час було визнано польського королевича Владислава.
Позбавитись іноземного панування і встановити нову царську династію романових московитам вдалося лише шляхом жорстокої і напруженої боротьби, яка коштувала нових кривавих жертв. Лише 1612 року ополчення на чолі з купцем кузьмою мініним та князем дмітрієм пожарським спромоглося заволодіти москвою. Це дало змогу організувати 1613 року земський собор і обрати нового царя, яким став міхаіл романов.
Прихід до влади першого представника династії романових часто вважають завершенням Смутного часу в історії росії XVII століття. Утім, долати наслідки великого суспільного збурення московитам довелося щонайменше до початку 1620 років. Московська держава вийшла зі Смути надзвичайно ослабленою та зазнала суттєвих територіальних втрат. На довгі десятиліття московія перетворилась на слабку локальну державу, яка тремтіла перед могутністю Речі Посполитої, Шведського королівства, Кримського ханату та Османської імперії.
читайте також:
Подолати наслідки Смути початку XVII століття московія спромоглася лише завдяки Україні, коли гетьман Богдан Хмельницький пішов на встановлення союзних відносин з москвою. Цинічно порушуючи досягнуті домовленості та використовуючи надзвичайно багатий потенціал українців, впродовж другої половини XVII століття московське царство значно посилило свої позиції на міжнародній арені.
Історичний досвід Смути початку XVII століття не став пересторогою для росіян, які під керівництвом президента-диктатора владіміра путіна повторили всі ключові злочини і помилки царя івана IV грозного. Однак подальша історія відродження московського царства коштом українських ресурсів має стати застереженням для українців — після неминучого краху внаслідок нинішньої Смути росія вкотре так чи інакше спробує відродитися за рахунок України.
Ілюстрації з відкритих джерел.
