Про обмеження та складнощі, які вдалося і доводиться долати військовим, а також про один з епізодів випробувань, під час яких завданням F-16 було знищити…
Родина з чотирьох осіб, один з яких є інвалідом, мешкає у прифронтовій Макіївці вже близько року. Вони повернулися з Рубіжного до батьківської хати, де на той час мешкав їхній старший син, незадовго до деокупації селища українськими військовими. Під час тих подій із селища виїхало майже усе населення, тож родина, як могла, рятувала покинуту худобу та інших домашніх тварин. Вони й досі підгодовують сусідських собак та котів, але, на жаль, від постійних обстрілів свійські тварини також дуже страждають та гинуть. Наразі у селищі та полях навколо нього можна знайти багато скелетів загиблих тварин.
— Десь тиждень тому відбувся черговий масований обстріл. Я кілька разів намагалася вийти працювати на город, але обстріл порожнього селища розпочинався знову й знову. Одній з наших корів уламком розрізало живіт та пошкодило шлунок. Мій старший син за допомогою українських військових (місцеві знають, де навколо селища розташовані українські позиції та підтримують з бійцями дружні стосунки. — Авт.) звичайними нитками зашили тварині шлунок та живіт. Зараз, як ви бачите, вона вже сама ходить та їсть, тож сподіваємося, буде жити, — радіє Ольга. — Іншій корові перебило ногу. Ми наклали їй джгут та перев’язуємо рану. Зараз вона пересувається на трьох ногах, але також вже почувається краще.
До селища щотижня правоохоронці привозять хліб, а іноді ще приїжджають волонтери та допомагають продуктами харчування. Рятуючи тварин, люди використали на них усі залишки медикаментів, але поновити запаси наразі немає можливостей. Також вони намагаються усувати невеличкі пошкодження від обстрілів щоб зберегти домівки сусідів.
— Ми тут відрізані від усього світу. Світла та зв’язку у селищі немає більше ніж рік. Наші машини, які окупанти спочатку викрали, а потім, коли тікали, покинули неподалік від селища — добили постійні обстріли. Щоб купити елементарні речі мій син змушений їздити за кілька десятків кілометрів на велосипеді. Соціальні виплати ми не отримуємо (чоловік Ольги Миколай свого часу не встиг оформити пенсію, бо усі документи згоріли разом із будинком у Рубіжному, а подовжити інвалідність середньому сину також немає можливості, бо потрібно якось виїхати з селища на кілька діб до Лиману або Слов’янська). Під час окупації ми їздили в Рубіжне та реалізовували вирощене власноруч у себе вдома, зараз такої можливості немає. Єдина підтримка — це моя пенсія, для отримання якої також потрібно десь виїжджати, — скаржиться Ольга.
Родина в один голос каже, що залишаються тут, бо у них велике господарство, яке шкода покинути. Вони залюбки б переїхали у інший населений пункт, подалі від лінії фронту, якщо їм надали будинок зі шматком землі та допомогли перевезти худобу.
— Сподіваємося, що наші військові найближчим часом нарешті підуть вперед та лінія фронту відсунеться подалі від Макіївки. Ми упевнені, що якщо не буде обстрілів, то до селища почнуть повертатися мешканці, будуть відбудовувати домівки та відновлять електропостачання. Тоді й нам не треба буде нікуди виїжджати, бо тут наша Батьківщина, — наголошує чоловік Ольги — Миколай.
Фото автора
