Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
З 1060 років літописи фіксують постійні напади кочовиків-половців на Русь. Країна половців Де́шт-і-Кипча́к була південно-східним сусідом держави із центром у Києві, тому спорадичні конфлікти, як і співпраця між ними, мали місце. Починаючи з 1070 років деякі руські князі стали залучати половців до спільних походів на Угорщину й Польщу, а також на землі князів-суперників. А від 1090 років — почали одружувати своїх синів із доньками половецьких ханів, сподіваючись на мирне співіснування з сусідами. Особливого поширення династичні союзи набули в прикордонних землях обох держав.
Але марні були сподівання. Північно-східні князівства, які поріднилися з половцями, почали сприймати південно-західні руські землі як ворожі та ходити на них за здобиччю.
Шостим сином Володимира Мономаха та його другої дружини, дочки половецького хана, був Гюргі Долгорукий. За ним батько закріпив Ростово-Суздальську землю в Заліссі із резиденцією в Суздалі.
Після смерті батька (1125) і старшого брата київського князя Мстислава Великого (1132), Гюргі силою захопив Переяслав, згодом виміняв його на частину північних земель у свого брата Ярополка Володимировича, князя київського. Боротьба з братами, що почалася із зухвалого захоплення Переяслава, закінчилася 1135 року поразкою і вигнанням Гюргі на Суздальщину.
Ставши вигнанцем, він оформив на Північно-Східній Русі уділи, які роздав своїм синам, народженим від доньки половецького Айюбай-хана. Заснував нові містечка, зокрема й москву, але не полишав наміру захопити Київ і князювати там.
1149 року, користуючись з усобиць між князями, Гюргі Долгорукий разом з половцями пішов у похід на південь і біля Переяслава розбив війська київського князя Ізяслава II Мстиславича. Заволодів Києвом, але вже 1150 року мусив його покинути через контрнаступ Ізяслава та його західних союзників — угорців, поляків і чехів.
Незабаром знову повернувся до Києва, але не пробув там і року. Після нищівної поразки на річці Руті (1151), якої йому завдав усе той же, улюблений киянами, Ізяслав Мстиславич, Гюргі повернувся до Суздаля. Князя прозвали Долгоруким саме за те, що втручався у київські справи, перебуваючи у далекому периферійному Володимиро-Суздальському князівстві.
Втретє здобув він Київ 1155 року, лише після смерті Ізяслава, й залишився там до кінця свого життя (близько двох років). Щоб закріпитись на півдні, він активно роздавав тут своїм синам удільні князівства, а сини, спираючись на зброю суздальців і половців, безжально грабували Русь.
Великий любитель жінок, смачної їжі й пиття, Долгорукий більше переймався веселощами, ніж управлінням країною й воїнством. Усіх навколо тероризували його сини, вельможі-суздальці та союзні, як руські, так і половецькі правителі.
Кияни, для яких Гюргі був чужинцем, постійно саботували розпорядження суздальського князя, приховували від нього інформацію про наближення ворогів, а за першої ліпшої нагоди взагалі отруїли його. Сталося це на бенкеті в київського боярина Петрила 15 травня 1157 року.
Після смерті князя спалахнуло антисуздальське повстання. Народ розграбував два двори Гюргі в Києві та за Дніпром, а також двір його сина Василька в Києві. Люди по містах і селах вбивали ненависних суздальців і прихильних до них місцевих бояр.
Так безславно завершилося правління засновника москви. Він все життя хотів князювати в Києві, але зробив усе для того, щоб кияни його сприймали, як злодія і терориста.
