На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Вибух. Ще один. Пікап несеться на шаленій швидкості. На мить пригальмувавши, м’яко долає яму, і знов — «газ у підлогу». За кермом — молодший сержант Микола. Високий, худорлявий. Погляд крізь лобове скло — навіть тут, на навчаннях, далеко від лінії фронту — як сканер. У відкрите вікно долинає запах гару й пилу. Микола швидко крутить кермо, майже не гальмуючи, об’їжджає вирви й довозить пораненого до укриття. Все. Завдання водія виконане. Далі — справа медиків.
Керівник навчань, начмед батальйону мовчки показує великий палець — до водія питань немає.
Насправді від водія медичної машини залежить багато, чи не більше, ніж від медиків. Саме водії під вогнем доставляють до потрібного місця медекіпажі, вивозять поранених, при цьому важливо все: обрати дорогу, щоб зайвий раз не трусонути, не спіймати гострий шматок заліза в колесо й увесь час пильнувати автівку — бо що таке фронтові дороги, відомо всім. Микола — один з таких відчайдушних водіїв.
Знайомимось… До війни Микола був заступником директора фірми, займалися виготовленням м’ясних напівфабрикатів під Києвом, за освітою — економіст. Вдома чекають дружина й діти. Про себе розповідає мало.
— Наше село було в окупації, росіяни його розвалили, наш цех знищили, спалили все — обладнання, сировину… Тож я з березня 2022 року в лавах ТрО на посаді водія-санітара. Головне — щоб їхала машина добре, бо дороги розбиті й треба довозити швидко. Акуратно їздити не завжди виходить, бо коли їдеш під обстрілом, то вже не до акуратної їзди.
Микола — водій «ремки». Так на фронті називають реанімаційні автомобілі. Автівки в стані повної готовності до виїзду чекають на стабілізаційному пункті й, отримавши виклик, повинні за декілька хвилин дістатися до місця передачі пораненого з броньованого транспорту до «ремки». Про дні боїв під Бахмутом згадує спокійно:
— Ми тоді працювали на «плечі» у 25 кілометрів, а від точки очікування до точки приймання поранених — вже менше як кілометр було. В нас було дві дороги — одна хороша, трохи довша і під обстрілом, а друга — гірша, але коротша й не потрапляє під обстріли. Тому коли важкий поранений — їхали хорошою дорогою і швидко, але ризик був більший. Так, було страшно, бувало, що молилися. Але я думав про те, щоб пораненого довезти. По наших машинах працювали і міномети, і БПЛА, і стрілецька зброя — вистачало всякого. У разі потреби я й сам можу надати допомогу, бо курси такмеду проходив, і нас вчив наш начмед батальйону.
Ось така доволі скупа розповідь… Микола наче перепрошує, мовляв, не можу я красиво й довго розповідати про себе. Навіть кількість виїздів Микола не рахував, адже, за його словами, тут не до підрахунків: головне домчати до рятівного укриття й дати пораненим побратимам шанс вижити.
Фото автора
