Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Командування Десантно-штурмових військ Збройних Сил України повідомило, що підрозділи ДШВ збили вже 130 засобів повітряного нападу противника, серед яких 31 багатоцільовий безпілотний авіаційний комплекс «Орлан-10». Четвертий десяток у рахунку збитих російських «Орланів» відкрив підрозділ протиповітряної оборони львівської окремої десантно-штурмової бригади. Кореспондент АрміяInform поспілкувався із цими зенітниками, які несуть службу в районі Бахмута.
До складу екіпажу зенітного ракетного комплексу «Стріла-10М2» входять троє хлопців: командир бойової машини — сержант-контрактник із Рівненської області Ілля та двоє мобілізованих — львів’янин, механік-водій Василь і оператор із Херсона Олексій. Нам не вдалося особисто поспілкуватися із «автором» успішного пуску, адже Олексій напередодні поїхав у заслужену відпустку, але телефоном він повідомив, що це його перший збитий повітряний об’єкт.
— Відчув прилив адреналіну, навіть ейфорію, — розповів телефоном Олексій. — Загалом у цій справі найважче — це знайти ціль, бо вони, як правило, мають малий розмір. Але психологічно налаштовуєш себе на можливі труднощі роботи оператора, і потім — тільки вперед.
Його слова підтверджує командир бойової машини Ілля, який починав свою службу понад три роки тому теж з посади оператора: «Не кожному легко дається перший пуск, буває психологічно важко — відчувається велика відповідальність».
На борту машини не видно «традиційних» значків-позначок збитої техніки ворога, але Ілля запевняє, що навіть на такій старій радянській машині українські десантники «наклепали» багато. «На рахунку нашої батареї два вертольоти Ка-52, дві „Зали“, „Орлан“… Скільки „Ланцетів“ — уже ніхто й не рахує, — говорить молодший сержант. — Літаків, на жаль, немає. Якось під час Харківської операції, коли звільняли Ізюм, я був уполював Су-35, випустив по ньому три ракети, але на ньому стоїть якесь сучасне обладнання, яке придушує захоплення ракетою, навіть „стінгери“ відводить, і наша старенька зброя із ним не впоралася. Утік. Але наші „зеушки“ (прим. — буксована зенітна установка ЗУ-23-2) одну „сушку“ таки приземлили».
Відео збиття російського «Орлана», опубліковане Командуванням ДШВ ЗСУ
Екіпажі бойових машин цілодобово чергують на прихованих позиціях, прикривають своїх побратимів — артилеристів 122-мм самохідних установок 2С1 «Гвоздика», які не дають спокійно дихати ворогу під Бахмутом. Окрім реагування на повідомлення розвідки про орієнтовну ціль, зенітники, звичайно, й самі спостерігають за повітрям. Крім того, ворог не полишає спроб вирахувати та знищити їхній ракетний комплекс.
— Здоровий триметровий «Ланцет» ще якось можна побачити, але за нами полюють всі — і дрони, і артилерія, — розповідає Ілля та показує руки зі слідами страшних опіків. — Це ще було на Херсонському напрямку, на початку великої війни — 5 квітня нас «гради» накрили, вибухнули ракети, пів тонни соляри в баках… Я один зумів вибратися, командира прошило осколками, механік-водій загинув прямо в машині, не змогли його дістати…
Ще одне влучання Ілля пережив під час Харківської операції, на марші від Оскола до Борової: «„Град“ упав за метр від машини. Їй, за великим рахунком, взагалі нічого, але — мінус чотири ракети». Нині, за словами командира зенітників, уже краще навчилися й пересуватися, й маскуватися, і знищувати противника. Причому працює ЗРК не лише з укриття — іноді потрібно прикрити сусідів: «Тоді ми вискакуємо, виїжджаємо, для цього налагоджений взаємозв’язок із іншими підрозділами. Це тільки здається, що збити легко — пустив ракету і все. Насправді спільна робота складна, але дуже важлива», — ділиться Ілля.
На озброєнні «Стріли» десантників — різні види зенітних керованих ракет, які можуть уражати ворожі літаючі об’єкти як при прямому влучанні, так і за допомогою неконтактного датчика підриву, коли вибух відбувається на відстані близько п’яти метрів. Тобто, якщо гелікоптер чи БПЛА намагаються уникнути ракети, то їх наздоганяє вже не цілий боєприпас, а його осколки.
Загалом, за словами Іллі, навчитися воювати на «Стрілі» може будь-хто: «У нас просто не треба бути „дубом“, а решту хлопці розкажуть і покажуть, — сміється командир бойової машини. — Тут же електроніка — сиди, тумблерочки клацай. Робота не пильна, тільки іноді ракети потягати приходиться». За його словами, сьогодні в зенітно-ракетній артилерійській батареї добре справляються зі своїми бойовими завданнями мобілізовані воїни десятків професій, від пожежників до працівників складу.
— Льоша (прим. — оператор, який збив «Орлана») мобілізований зовсім недавно, — говорить молодший сержант. — Він чув, що перший пуск не завжди виходить, особливо, коли на тебе летить штурмовик — або ти його, або він тебе. Але Льоша зумів взяти себе в руки і тепер йому є чим гордитися! Взагалі, коли перший раз влучаєш, а ще й з першого пуску, то з’являється азарт, і тоді вже оператора з його місця не виженеш, не дістанеш.
Сам Ілля теж не лише командує екіпажем, іноді і йому доводиться здійснювати пуски ракет: на рахунку молодого командира — і «Ланцети», і важка ціль — розвідувальний БПЛА Zala. Найважчим називає саме збитий напередодні «Орлан-10», який рухається на великій висоті, ховається у хмарах, підлітає з боку сонця, коли його майже не видно навіть у сорокарічну оптику «Стріли». «Коли сонячна погода, дивишся — наче „Лелека“ наша летить, — розказує Ілля. — Тільки на сонці десь повертається, блисне їхній хрестик — ага, йди сюди! Тоді, якщо захопив ціль, то вже має влучити, ймовірність влучання 0,5-0,6, якщо я не помиляюся».
Довідково:
«Орлан-10» — російський багатоцільовий безпілотний авіаційний комплекс, прийнятий на озброєння у 2013 році та призначений для ведення спостереження за протяжними і локальними об’єктами у важкодоступній місцевості. Максимальна дальність польоту — до 600 км, висота — до 5 км, тривалість — до 16,5 годин, швидкість — до 150 км/год. Габарити — 3,1 на 1,8 метра.
«Стріла-10» (9К35 або SA-13 Gopher) — радянський зенітний ракетний комплекс, прийнятий на озброєння у 1976 році та призначений для візуального спостереження і знищення повітряних цілей на малих висотах. Зона ураження — до 5 км за дальністю та до 3,5 км за висотою, максимальна швидкість цілі — до 1495 км/год (назустріч), час реакції — 6,5-8,5 с, швидкість польоту ракети — 1860 км/год.
Найбільше спогадів в українського десантника-зенітника — про Харківську наступальну операцію, за яку Ілля нагороджений «Сталевим хрестом» Головнокомандувача ЗСУ та нагородним годинником від генерал-полковника Сирського: «Тоді найкраще відпрацювали, — згадує молодший сержант і усміхається. — Нічого не збили, але жодна „сушка“ не зуміла підлетіти до наших позицій». Крім того, та кампанія стала справжнім скарбом із запасних частин для української техніки радянських часів, аналоги якої масово кидали росіяни, або вони були частково знищені нашими підрозділами.
І механік-водій Василь, і сам Ілля під час нашої розмови неодноразово згадують іноземне зенітно-ракетне озброєння, мріють про той час, коли вже позбудуться цього старезного радянського «брухту» і пересядуть на британський Stormer.
— Ця техніка нормальна, часто нас виручає на війні, прохідність у неї відмінна і так далі, але вона вже дуже-дуже стара. Ще й створювалася вона коли не було безпілотників, тож якихось спроможностей «Стрілі» не вистачає, — говорить Ілля. — До наших десантних батальйонів надходять західні бронемашини. Думаю, і ми дочекаємося. Насправді один-два «штормери» легко замінять дивізіон, якщо грамотно їх поставити. Дуже класна техніка! Вони маленькі, на базі «Спартана», мають «старстрік» — 8 ракет, які б’ють уже на 7 км, засоби виявлення, супроводу — набагато цікавіше, простіше і практичніше. На «штормері» один пуск — і ціль знищена, а тут іноді може бути і чотири пуски до однієї цілі. Надіємося, може, щось дадуть нове, надіємося…
Фото автора та архівні фото екіпажу
