Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
У цьому кремезному чоловіку з цигаркою в руках не одразу можна розгледіти капелана, але варто лише почати з ним розмову, щоб відчути глибину думок та надійність, яку він випромінює.
Отець Валентин представляє собою нову генерацію капеланської служби і наголошує, що їм потрібно так само брати до рук зброю, адже старі канони написані не про цю війну.
— 24 лютого я був на похороні в Бориспільському районі, тишу церемонії якого обірвав раптовий обстріл. І під час евакуації до мене підійшла дівчинка зі словами: «Батюшка, ти не даси мене з’їсти оркам?» У той момент я і усвідомив, що настав інший вимір, і для того, щоб було завтра, я повинен взяти до рук зброю, насамперед тому, що я вмію це робити. Є капелани — адміністратори і духовники, але нині час інших — з автоматами, пістолетами та у бронежилеті, який в мене ще з 2014 року, адже в зону бойових дій я почав їздити ще тоді.
Після цього капелан вирішив стати частиною місцевої територіальної оборони і зізнається, що це рішення підкріпило довіру і підтримку вірян.
— Насамперед я показав своєму приходу, що якщо вже священник взяв до рук зброю, то війна набула страшних обертів. У мене п’ятеро дітей, старший з яких наразі офіцер Збройних Сил України. Скажіть, як я міг залишитись осторонь, коли моя дитина воює? Ця війна показала, що росіяни втратили людську подобу: 7 березня окупанти дали коридор жінкам і дітям, щоб вони могли пройти в сусіднє село, але внаслідок цього померло семеро жінок та 12-річна дівчинка — їх розстріляли на полі з кулемета. Без мети, а заради забави. І тут виникає запитання іншого виміру, для нас усіх світле майбутнє не настане, поки ми не зробимо описаний в Біблії крок: «Припини ЗЛО!» Шляхи для його викорінення можуть бути різними: мораллю, гаслами, але у випадку з росіянами вони, на жаль, не допоможуть, адже їм немає чим розуміти, вони бездушні. У такому випадку дієвою силою стане лише зброя.
І що мені зробити з цими чортами, кадилом забити чи замолити?
— Мої побратими мені завжди казали: «З батьою, зі „Святим“ ми підемо на „нуль“, де найзапекліші бої». І коли ми після бригад заходили в населені пункти і брали їх під свій контроль, щоб очистити від рашистів, в одному із сіл до мене крикнула з натовпу жінка: «Отче Валентине, це Ви?», а потім запитала, чи я пам’ятаю одну дівчину та почала зі сльозами на очах розповідати, як дитя, яке приводили до мене на причастя, росіяни ґвалтували та тушили недопалки. І що мені зробити з цими чортами, кадилом забити чи замолити?
До того як священник вступив до лав Сил територіальної оборони ЗСУ, він протягом 17 років служив не просто капеланом, а був радником і членом спостережної комісії у колонії, де реалізовував духовні засади серед засуджених. Тому чітко усвідомлює, що на ньому лежить відповідальність за те, якими членами суспільства повернуться наші захисники після закінчення бойових дій.
— Я до 47 років не палив, але коли мені довелося в морзі міста Слов’янськ підбирати українським бійцям частини тіла…так і поріднився з цигарками. Взагалі, у людей, які там працюють, з часом притупилися емоції, але я завжди нагадував їм про духовність, і молився за душу кожного оборонця країни. Деякі від розпачу запитували мене: «Де ж був Бог, коли вони помирали на цій війні?» Але Бог залишився в серці кожного з них, і саме зараз вони поруч з ним, у місці набагато кращому. Я намагаюся донести до воїнів не просто вказівники, яким шляхом йти, а як саме реалізувати духовність, мотивацію та повернення в суспільство.
То ж яким має бути військовий капелан, як вчиняти вірно, а як ні — риторичні запитання. Зрозуміло лише те, що діяти потрібно за покликом власного серця і вірити у справжніх людей, які на це заслуговують.
Фото Дмитра Юрченка та з особистого архіву Отця Валентина
